Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Якшо побіжимо, — кажу я, — то за годину вже будемо там. Навіть за менше.

Вона дивиться мені в очі перший раз із часів книжки моєї ма’.

І вона каже:

— Якщо побіжимо?

А тоді вона усміхається.

Щирою усмішкою.

І я знаю, що й це означає.

Ми збираємо наші нечисленні речі і йдемо.

Швичче ніж до цього.

Мої ноги втомлені і затерплі. Її, певно, таксамо. У мене купа водянок, усе тіло ниє, серце болить від усього за чим я сумую і чого немає. Її серце таксамо.

Але ми біжимо.

Капець ми біжимо.

Бо може бути (заткайся)…

Просто можливо (навіть не думай)…

Можливо, в кінці дороги реально є надія.

Шо далі ми біжимо, то ширша і пряміша стає річка, а стіни долини підходять блище і блище, ті схили, які з нашого боку, вже так блисько, шо дорога починає йти по них. У повітрі висять дрібненькі бризки бурунів. Наш одяг попромокав, наші лиця теж, наші руки теж. Ревіння стає гримучим, воно заповнює собою цілий світ, майже фізично заповнює, але це й не погано. Воно ніби омиває нас, ніби вимиває Шум.

А я думаю:

«Будьласка, нехай Притулок буде внизу водоспаду.

Будьласка».

Бо я бачу, як Віола на бігу оглядається на мене, її лице світле, вона махає головою і усміхається, підбадьорюючи мене бігти дальше, а я думаю, як то надія тягне людину вперед, як то надія допомагає не зупинятися, але вона ще й небезпечна, вона болюча і ризикована, вона вимагає кинути виклик світові, а коли світ взагалі дозволяв людині перемагати в спорах із собою?

Будьласка, нехай там буде Притулок.

Будьласочка будьласочка будьласочка.

Дорога нарешті починає трошки підніматися, проходить просто над річкою, коли вода починає пробиватися через кам’яні пороги. Між нами і рікою більше нема посадки, лише горб, який іде все крутіше і крутіше, справа від нас, долина звужується і нема вже нічого крім річки і водоспаду спереду нас.

— Майже прийшли, — каже Віола спереду мене, вона біжить, її волосся колихається ззаду на шиї, сонце світить на всьо.

А тоді.

А тоді, на краю скелі, дорога виходить на скельний поріг і раптом круто повертає вниз і направо.

Там ми і зупиняємся.

Водоспад великий, по мінімуму півкілометра навпоперек. Вода реве над скелею, перетворюючись на несамовиту білу піну, вона викидає бризки на сотні метрів на всі сторони навколо нас, вона просочує наші одежі та на всі боки відкидає веселки, підсвічені сонцем, шо якраз сходить.

— Тодде, — каже Віола, так тихо, шо я її ледве чую.

Але мені й не треба чути.

Я знаю, про шо вона.

Як тільки починається водоспад — долина знову розгортається перед нами, широка як саме небо, долина забирає в себе ріку, яка знову починає текти біля підніжжя водоспаду, який розбивається на білу піну ще до того, як паде в плесо, і заспокоюється, і знову стає рікою.

І тече до Притулку.

Притулок.

Це має бути він.

Розпростерся перед нами, ніби стіл з наїдками.

— Он він, — каже Віола.

І я відчуваю, як її пальці хапаються за мої.

Водоспад зліва від нас, у небі бризки і веселки, попереду сходить сонце, а долина внизу.

І Притулок лежить-чекає.

До нього три, може, чотири кілометри йти дальньою долиною.

Але онде він.

Онде він, бляха, є.

Я роззираюся навколо нас, дивлюся туда, де дорога різко повертає, вирушаючи вниз і прорізаючи стіну долини — вона потім починає закладати круті зиґзаґи, спускаючись униз такими серпантинами, шо вони нагадують застібку-блискавку, вшиту в схил, і так аж до місця, де дорога знову підходить до ріки.

І йде разом з нею просто в Притулок.

— Я хочу побачити, — каже Віола, відпускаючи мою руку і дістаючи бінокулі. Вона дивиться через них, витирає бризки з лінз, тоді знову дивиться. — Там прекрасно, — каже вона і більше нічого не каже, а просто дивиться і витирає бризки.

Через хвилину і нічого більше не сказавши, вона передає мені бінокулі і я перший раз дивлюся на Притулок.

Бризки такі густі, шо навіть якшо їх витирати, не вийде роздивитися деталі, типу людей чи чогось такого, але там є купа різних будинків, які переважно стоять навколо центрального будинку, який нагадує велику церкву, але там є й інші великі будинки, і нормальні дороги, які проходять помежи деревами до інших будівель.

Взагалі там, певно, зо п’ядесят будинків.

Може навіть сто.

Нічого більшого я ще в житі не бачив.

— Мушу сказати, — кричить Віола, — що воно трохи менше, ніж я очікувала.

Але я її не дуже чую.

Дивлячись через бінокулі, я дивлюся від Притулку вздовж дороги і бачу шось подібне до блокпоста, від якого в обидва боки іде шось подібне до укріпленої загорожі.

— Вони готуються, — кажу я. — Готуються до бою.

Віола стривожено дивиться на мене.

— Думаєш, вона достатньо велика? Думаєш, ми в безпеці?

— Залежить чи правдиві чутки про армію.

Я оглядаюся, просто інстинктивно, ніби армія просто чекає нас, аби рушити вперед. Я дивлюся на сусідній горб. Звітти має бути гарний вид.

— Давай дізнаємось, — кажу я.

Ми трохи відходимо назад по дорозі, шукаючи, де можна піднятися, знаходимо місце і ліземо вверх. Я лізу, а ноги легкі, Шум чистіший, ніж останні багато-багато днів. Мені сумно через Бена, сумно через Кілліана, сумно через Манчі, сумно через всьо шо сталося зі мною і Віолою.

Але Бен казав правду.

Надія є навіть на дні найглибшого водоспаду.

І, може, це не так і боляче.

Ми ліземо вверх через дерева. Горб круто піднімається над річкою, а нам приходиться россувати лози і чіплятися за каміння, аби пролізти вверх достатньо, шоб глянути назад на дорогу, аж нарешті вся долина розгортається під нами.

Бінокулі далі в мене, такшо я дивлюся вниз по течії і вниз по дорозі і над вершинами дерев. Дотепер приходиться витирати бризки.

Я дивлюся.

— Ти бачиш їх? — питає Віола.

Я дивлюся, річка маліє з віцтанню, далі, далі, далі.

— Ні, — кажу я.

Я дивлюся.

І знову.

І…

Там.

Унизу, за найглибшим закрутом дороги у найглибшій ділянці долини, у найдальшій тіні, відкинутій сходом сонця, отам вони є.

Люцька маса, певно, армія, марширує вперед, так далеко, шо я можу зрозуміти шо це вони тільки з того, шо вони схожі на темну воду, яка пливе сухим річищем. На такій віцтані важко розібрати деталі, але я не можу побачити окремих людей і, здається, не бачу коней.

Просто маса, маса, яка пливе по дорозі.

— Скільки їх? — питає вона. — Скільки їх стало?

— Не знаю, — кажу я. — Триста? Чотириста? Я не знаю. Ми натто далеко, аби…

Зупиняюся.

— Ми натто далеко, аби сказати точно, — я витискаю з себе ще одну усмішку. — За багато миль.

— Ми їх перемогли, — каже Віола, таксамо усміхаючись. — Ми тікали, вони гналися за нами, і ми їх перемогли.

— Ми доберемося до Притулку і попередимо головних, — кажу я, говорю швичче, мій Шум голоснішає від захвату. — Але вони йдуть похідним строєм, а підхід