Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

А тоді бачу.

Маленька непомітна стежка, вузенька-превузенька, така шо її майже й нема, яка веде від першого повороту дороги до водоспаду. Вона через пару метрів пропадає, але я бачу, куди вона може вести.

Просто до підніжя скелі.

Простісінько до місця, яке майже врівень із водоспадом.

Просто до прискалка, якого майже не видно.

Прискалка, захованого під водоспадом.

Я відхожу з кущів, ступаю пару кроків назад на дорогу. Стежка пропадає.

І прискалок теж.

— Що там? — питає Віола.

Я знову захожу в кущі.

— Он, — кажу я, показуючи. — Бачиш?

Вона примружується і дивиться туди, куди я показую. Водоспад відкидає на прискалок тінь, і там, де закінчується стежка, темно.

— Звіцци видно, — кажу я, — але не видно з дороги, — я дивлюся на неї. — Там ми заховаємося.

— Він тебе почує, — каже вона. — І прийде по нас.

— Не почує через ревіння, якшо тільки мій Шум не буде кричати.

Вона морщить лоба і дивиться на дорогу до Притулку, і на дорогу з якої отот може надійти Аарон.

— Ми так близько, — каже вона.

Я беру її за руку і тягну.

— Пішли. Поки він не пройде. Поки не споночіє. Якшо пощастить — він подумає, шо ми пішли до дерев.

— А якщо знайде нас — то ми в пастці.

— А якшо побіжимо до міста — він нас застрілить, — я дивлюся їй в очі. — Це шанс. Це дає нам шанс.

— Тодде…

— Ходи зі мною, — кажу я, дивлячись на неї так пильно, як лише можу, даючи їй стільки надії, скільки можу придумати. «Не покидай мене». — Кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Притулку, — я стискаю її руку. «Не залишай мене». — Обіцяю.

Вона дивиться на мене, слухаючи мої слова, а тоді один раз скупо киває, і ми біжимо до маленької стежки, і туди де вона кінчається, і застрибуємо в кущі там, де вона має йти дальше, і…

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Він майже біля водоспаду…

І ми видряпуємся на крутий схил біля самого краю води, шо далі то крутіше…

І сковзаємо донизу до самого краю…

Водоспад просто перед нами…

І я добираюся до краю, і раптом мушу відхилитися на Віолу, бо тут берег круто обривається…

Вона хапає мене за сорочку і тримає мене…

А вода просто перед нами розбивається об каміння внизу…

А прискалок просто під нами, зовсім близько…

Треба стрибнути над прірвою, аби попасти туди…

— Про це я не подумав, — кажу Віолі, котра тримається за мій пояс, аби ми обоє не полетіли вниз.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Він близько, він так близько…

— Зараз або ніколи, Тодде, — каже вона мені на вухо…

І відпускає мене…

І я стрибаю…

І я в повітрі…

І водоспад переливається через край у мене над головою…

І я приземляюсь…

І я обертаюсь…

І вона стрибає за мною…

І я ловлю її, і ми разом падаємо на спини на прискалок…

І ми лежимо і віддихуємось…

І слухаємо…

І якусь секунду чуємо тільки ревіння води над нами…

А тоді, тихо, понад усім цим…

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І раптом він звучить за багато миль звіцци.

І Віола сидить на мені, і я важко дихаю в її лице, а вона важко дихає в моє лице.

І ми дивимося в очі одне одному.

І тут заголосно, аби почути мій Шум.

Через секунду вона спирається руками на землю біля мене і відштовхується. Вона дивиться, встаючи, і її очі більшають від здивування.

Я лише чую, як вона каже:

— Ого.

Я перекочуюся і дивлюся.

Ого.

Прискалок — це не просто прискалок. Він іде в глибину, аж доки не опиняється під, глибоко під водоспадом. Ми стоїмо на початку тунелю, одна стіна якого з каменю, а друга — просто з падучої води, яка реве попри нас, біла і чиста, так швидко, шо майже здається твердою.

— Пішли, — кажу я і йду вперед по прискалку, мої черевики сковзаються і човгають. Тут кам’янисто, волого, слизько, і ми зі всіх сил тримаємося кам’яного боку, подалі від ревучої води.

Тутешній шум просто несамовитий. Всепоглинаючий, ніби шось реальне, шо можна попробувати на смак чи дотик.

Так гучно, шо Шум стирається.

Так гучно, шо це найтихіше місце на землі.

Ми пробираємося прискалком, під водоспадом, переступаємо каменюки і маленькі калюжі, порослі зеленою масою. Є і коріння, воно звисає з каміння над нами, і хто знає яким рослинам воно належить.

— Тобі це не нагадує сходи? — кричить Віола, але її голос у реві зовсім тихий.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!! — чуємо ми так, ніби між нами міліони миль.

— Він нас знайшов? — питає Віола.

— Не знаю, — кажу я. — Не думаю.

Поверхня скелі нерівна, а прискалок повертає вбік. Ми обоє промокли наскрізь, а вода холодна і не так легко хапатися за коріння, аби тримати баланс.

А тоді прискалок раптом опускається і розширюється, і вирізані сходинки стають очевидні. Це практично повноцінні сходи вниз.

Хтось бував тут раніше.

Ми спускаємось, вода реве за пару дюймів від нас.

Ми спускаємось.

— Нічого собі, — каже Віола ззаду мене і я просто знаю, шо вона вже побачила.

Тунель різко закінчується і прискалок перетворюється на водяну печеру, камінь опиняється високо в нас над головами, водоспад летить через нього стіною, пробиваючи собі дорогу, ніби живе, рухоме вітрило, яке поєднує стіну і підлогу.

Але це не нічого собі.

— Це храм, — кажу я.

Це храм. Хтось розсунув каміння або вирізав його у вигляді чотирьох рядів сидінь із проходом посередині, вони всі повернуті до вищого каменю, амвону, плаского амвону, на якому проповідник міг би стояти і проповідувати, а за ним яскрава біла стіна води, що падає вниз, вранішнє сонце освітлює її, ніби то зоряне полотно, воно наповнює приміщеня блискучими іскрами, які звиваються з кожної блискучої вологої поверхні, аж до вирізаного в камені кола, навколо якого обертаються два менші вирізані кола, Новий Світ і його місяці, нова домівка надії та Божої обітниці для поселенців, якось намальована водостійкою білою фарбою, вона практично сяє на кам’яній стіні, осяваючи звітти всю церкву.

Церкву під водоспадом.

— Вона прекрасна, — каже Віола.

— Вона покинута, — кажу я, бо після першого шоку від того, шо ми знайшли церкву, я замічаю пару зірваних з місця лав, а стіни всі пописані, деякі написи чимось вирізані, деякі написані такою самою водостійкою фарбою, як і Новий Світ, переважно це якась біліберда. П. М. + М. А. і Віллз & Чіллз назавжди і Надії збавтесь, як сюди шосьтам шосьтам.

— Це діти, — каже Віола. — Пролазять сюди, роблять тут свій тайник.

— Справді? Діти таке роблять?

— На кораблі в нас був закинутий вентиляційний коридор, до якого ми залазили, — каже вона, роззираючись. — Але там було гірше, ніж тут.

Ми гуляємо, розглядаючись із відкритим ротом. Вершина стелі, де вода зривається вниз, певно, метрів за десять над нами, а прискалок тут завширшки принаймі метрів п’ять.

— Це полюбому природна печера, — кажу я. — Вони полюбому просто