Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

У камінній залі було поки що прохолодно. Поклавши кілька полін у топку, дівчина направила долоню на них. Незабаром у каміні затанцювали червоні язики полум'я.

Взявши з шафи першу-ліпшу книгу, Рада сіла в м'яке крісло. Через кілька годин до камінної зали прийшли Мерлін та Альбрехт, заставши її за читанням.

- Міс Вольфрам, не чекав тебе в таку годину побачити! – чарівник виглядав бадьорим, незважаючи на ранню годину. - У мене для тебе є гарна новина! - сівши в крісло, чоловік поставив чашку запашної кави на столик поруч із собою. Альбрехт відійшов до вікна, вдаючи, що його зацікавив ранковий пейзаж. Але краєм вуха він чув усе. – Я обіцяв, що поверну тебе додому у двадцяте століття! Так, ось, Тріщина закрита, і я можу це зробити!

- Додому? – захоплено вигукнула Рада. – Коли?

- Сьогодні ввечері! Я після сніданку з'їжджу туди, де знаходиться Колодязь Семрад, а ввечері, якщо нічого не завадить, ти вже будеш у себе вдома!

- Це чудова новина! Дякую вам, Мерліне! Я дуже хочу додому! – Рада була справді щаслива настільки, що забула про все. - Мені вже не терпиться!

- Нам тебе не вистачатиме! – посміхнувся Мерлін.

Дівчина посміхнулася. Альбрехт стояв осторонь, підібгавши губи.

«Отже сьогодні ввечері вона назавжди зникне з його життя. Назавжди!» Хлопець не поділяв її радості. Зрозумівши, що він тут зайвий, Альбрехт пішов геть.

Варто йому було вийти з камінної зали, по щоках одна за одною почали скочуватися сльози.

«Який я дурень. – думав він. - Вона забуде про мене, як тільки повернеться додому!»

Альбрехт підійшов до вікна, спершись долонями на підвіконня. За вікном пролітали сніжинки. Це був гарний січневий ранок…

Думки про майбутню розлуку витіснили всі інші. Їм опановував розпач. Але навіть він мав свою мелодію.

* * *

Але Альбрехт був не правий. Рада не забувала про нього ні на мить. Останніми днями вони майже не спілкувалися. Їй важко було знову порозумітися з ним. Але якщо це останній її день тут, вона повинна з ним хоча б попрощатися.

Рада сподівалася, що зможе підібрати слова. Зможе змусити себе покинути цей замок. Вона розуміла, що вона тут чужинка.

Піднявшись сходами в коридор, де була спальня Альбрехта, дівчина вже зібралася з думками. Підійшовши до дверей, вона виявила, що та не зачинена. Повернувши ручку, Рада прочинила двері і застигла, ніби на неї вилили відро з крижаною водою.

Альбрехт сидів на ліжку, спиною до дверей, перебираючи пальцями гітарні струни. Дівчина давно не чула, як він грає. Але ця музика змушувала гострі голки впинатися у серце.

Рада не змогла його гукнути і перервати звук його голосу. Від нього по шкіра вкривалася сиротами. Його голос звучав тихо, майже рівно. Але в ньому все одно відчувався той біль, що приховував під маскою байдужості.

Моє світло, моя любов та біль

Де ж ти є? Хотів я це дізнатися…

Більш не можу. Хоч казав, що все забуду

Уві сні лиш кохати тебе буду.

Я твої очі уві сні знов бачу.

І себе за це я не пробачу

Я люблю тебе, з тобою світ мені милий

Але кохання знову забрало сили.

Я прошу, ти лиш не йди.

Але моїх слів не чуєш.

Я живу лише тобою.

Мій світанок, моє сонце, моя…

День і ніч, як хвилина.

У дзеркалі бачу любу дівчину.

Якщо не будемо разом.

Ти підеш, я зникну відразу.

Якщо на долі лиш мука,

На нас чекає розлука.

Якщо підеш візьми…

З собою візьми.

Не йди… Не йди…

Пам'ятаю, я сміявся з долі.

Казав, мені миліша воля.

Говорив, що почуття вже згасли…

Рада не пам'ятала, як зачинила двері, його голос звучав у вухах ще довго.

"Не йди" - кричав він.

Закривши обличчя руками, дівчина кинулася геть, ковтаючи гіркі сльози. Рада тільки зараз зрозуміла: як тільки вона перетне кордон свого часу для неї Альбрехт буде вже мертвий! Вона навіть зможе побачити його могилу!

«Що ж я забула у тому двадцятому столітті? - схопила себе за волосся Рада. - Невже я зможу піти?!»

Вона була вражена до глибини душі. Дівчина не знала, що робити. Але ноги самі принесли її до дверей покоїв Мерліна. Великий герцог, на щастя, був там. Але він кудись збирався йти. На обличчі у нього була втома та глибоке розчарування.

Рада, що влетіла в кімнату, ще більше засмутила його.

– Великий герцог! Мерлін, я з приводу мого повернення додому!