Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

Тесей вражено озирнувся, здивований раптовим ударом Айзи, а після цього одразу ж потягнувся до талісманів. Айза хотіла його спинити – вона чудово знала, що ні до чого хорошого це не призведе, та не встигла; ще до того, як вона розтулила рота, якийсь папірець із зачаклованими письменами вже полетів пряму у повсталого мерця. 

Першу мить здавалося, що це справді подіяло; труп зупинився, завмер і втратив лиху волю. Його вже не цікавили Айза і Тесей, а пусті очниці вже не горіли чарівним вогнем. За мить він похитнувся і впав, і Айза помітила, що на Тесеєвому лиці розповзається задоволена посмішка. 

 – Ну, це було швидко, – сказав він, нахиляючись до мерця, щоб переконатися, що той більше не становить загрози. – А ти-

Він не встигнув договорити, і вони водночас відчули одне: потоки магії, що до того через штин-зілля літали окремими маленькими вихрями, почали ставати міцнішими. Це відбувалося так швидко, що Айза не могла нічого вдіяти. Та вона не була впевнена, що зуміла би щось змінити, навіть якби події розгорталися повільніше. Всього за якусь мить млявість потоків навколо змінилася небезпечною напругою, і Айза вже знала, що буде далі. 

Вона не помилилася – земля почала бурлити, як наче раптом стала морем із неспокійними хвилями. Але це був швидкий процес, і скоро вона почала влягатися – ось тільки тепер з-під грудок чорного ґрунту почали простягатися на волю білі, мертвецьки-білі руки і ноги. 

Трупи, усі трупи, що були заховані на кладовищі, почали повставати. І їх було більше, ніж Айза уявляла. 

 – Боги, – простогнав Тесей, виймаючи із піхв два свої короткі кинджали. – Це все я винен, так?.. 

Айза не стала кивати, а тільки гмикнула насмішливо. Вона потрапляла у таку недолугу ситуацію не вперше і, вже напевно, не востаннє. 

 – Нічого, розберемося, – натомість сказала вона, нарешті відкидаючи лопату. Можливо, вона вміла з нею працювати, але у сутичці приємніше було стискати серпа. 

Якщо раніше їй здавалося, що сморід нестерпний, то тепер вона ледве могла дихати ротом, зціпивши зуби. Вона відчувала повітря на смак – гниле і запріле, і з кожною миттю воно ставало тільки густішим. З землі вилізло вже вісім тіл, і це, здавалося, ще був навіть не кінець. 

Стегно Айзи тепер справді горіло – і нарешті вона подумала, що справа точно не у м’язах. Але часу подивитися не було; бій вже почався, і відволікання могло коштувати їй голови, а її вона намагалася оберігати. Трупи повалили на неї холодною і смердючою хвилею. Все, що Айза могла робити – це рубати серпом направо та наліво, сподіваючись, що Тесей прикрає їм спину. 

А той стояв близько, і час від часу вони стикалися ліктями, обертаючись до нових і нових ворогів. Айзу одного разу зачепили довгими нігтями, та вона не зважала – така легка подряпина не могла вибити її з бою. Ще ні. 

Зрештою мрець залишився тільки один, і якось так вийшло, що вони із Тесеєм встромили у нього свою зброю водночас, тож він впав, як підкошений. 

 – Ти в порядку? – відразу ж запитав Тесей, торкаючись її руки. Потім він запримітив подряпину на шиї, що переходила на щоку, і насупився. – Вибач. Це моя провина – я не мав використовувати талісмани… 

 – Забудь, – відмахнулася Айза. – Ти позбавив нас частини роботи – уяви, скільки часу ми би викопували все це однією іржавою лопатою?.. 

Айза обвела рукою город, всіяний мертвими тілами. Ніс її призвичаївся до запаху, а ось очі вже починали сльозитися від гнилі, що наче витала у повітрі. Тесей трохи полегшено видихнув. 

 – Ти права, – сказав він зрештою, а потім заклав кинджали у піхви. – Що ж, робота виконана. Пора забиратися. 

Втім, він не пішов. Знав, що Айза ще має помолитися за душі загиблих Морені, тож тільки терпляче стояв, поки вона стояла на колінах і намагалася достукатися до богині смерті. Чи працювала бодай одна її молитва?.. 

Коли справа була закінчена, Тесей зробив перші кілька кроків до огорожі, і Айза майже ступила за ним. Залишатися серед смороду їй і справді не хотілося, та й що цікавого могло бути ще на цьому пустому городі? Зрештою, вони майже напевне знайшли труп з дванадцятого, а також ще майже десяток інших – і все це вже точно мало стати чужою проблемою.

Ось тільки… Хто міг би таке вдіяти? І навіщо? Не було жодного сенсу зберігати їх так відкрито, закопаними зовсім трохи у землю, щоб будь-хто міг їх знайти. Навіть якби Айза із Тесеєм не прийшли сьогодні, скоріш за все, селяни рано чи пізно таки спробували би розібратися із городом самі – і вона боялася уявляти, що із цього могло би вийти. 

Та схованка була і справді ненадійною. Майже так… Майже так, наче хтось хотів, щоб її знайшли. А це значило, що десь мусили бути ще якісь сліди. Зрештою Айза згадала про печіння, яке відчувала під час бою. Воно вже майже зникло, але вона все ж потягнулася до кишені. 

Вона не знала, що очікувала там знайти. Можливо, думала, що наштовхнеться на кров – поранилася серед битви, і сама того не помітила? Та ні – в кишені було сухо. А ще вона була пуста; за винятком тільки однієї невеликої монети, що знову почала нагріватися, варто було тільки Айзі знову її торкнутися. 

Це була та сама дірява монета, що вона знайшла на дванадцятому, і з того часу повсюди носила з собою – хоч і сама не розуміла до пуття, навіщо. Але присутність старого шматка срібла наче заспокоювала і нагадувала про незавершену справу. А тепер срібло все грілося і грілося у неї в пальцях – майже так само, як коли вона взялася за проклятий перстень, але все ж трохи інакше.