Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Ваня.

Два тижня. Два чортові тижні я не можу її знайти.

Дзвоню – але абонент недоступний. Шукаю – але її ніби й слід простив.

Перші години, дні, думав просто збожеволію.

Повішуся від цієї порожнечі, невизначеності, неможливості просто поговорити, порозумітися, від незнання - де вона, що з нею, чи все гаразд.

Від безсилля.

Від розпачу.

Від нестерпного почуття провини.

Від неможливості перебувати в цій проклятій квартирі, де все пропахло її парфумами, кожна кімната, кожен кут. Де, куди не глянь - скрізь сліди її присутності: їжа в холодильнику розсортована, а не звалена в загальну купу, як завжди. Рушники у ванній кімнаті акуратно складені. Гребінець на полиці - видно забула поспіхом.

Цей розпач, безвихідь, неможливість зробити хоч щось, щоб утихомирити почуття провини, що роз'їдає, просто розривали на частини. І ця ненависть, ненависть до себе душила, мучила, розповзалася по всьому організму, проникала в кожну краплину крові. У кожну думку. Кожну клітину. Супроводжувала кожен рух. Не спала ні вдень, ні вночі.

Ліка прожила тут лише тиждень. Усього сім днів. Але її присутність тут, поряд зі мною, здавалася чимось настільки правильним, що здавлювало груди. А життя до неї – та його наче й не було зовсім. Я не міг воскресити в пам'яті жодного сраного епізоду з тих порожніх днів, в якому поряд зі мною не було її. Все було дрібним. Порожнім. Незначним. Неважливим.

"Серце не скло, воно не може розбитися" - На всю потішався внутрішній голос, виходячи отрутою, нагадуючи мені мої ж слова.

Смійся, давай. Потішайся. Нагадуй. Знущайся. Бий болючіше.

Наче мені і без тебе недостатньо боляче. Начебто є ще куди бити.

Це жахливо незвично – відчувати таку порожнечу, так сильно потребувати когось, так тужити. Я гадки не мав як впоратися з цими почуттями. Я їх не хотів. Я хотів лише одного – знайти Ліку. Виправити помилку. Пояснити. Попросити вибачення. Зізнатися їй у своїх почуттях.

Адже вона нічого не знає. Не знає, як мені дах зриває без неї. Не знає, як сильно я на неї запав, і як давно. Не знає, як сильно я закоханий.

Вона. Ні чорта. Не знає.

Я шукав її два чортові тижні. День у день. Ходив до гуртожитку – але той, як і очікувалося, був закритий. Обдзвонював усіх спільних знайомих у надії, що хоч хтось має хоч якусь інформацію, але ніхто нічого не знав. Облазив усі ветаптеки у своєму районі, а потім, розширивши коло пошуку – і в сусідніх районах, але все це було марно. Я не спромігся запитати її, де вона працює, коли була можливість, я не поцікавився. Я знав про неї так мало.

Кілька разів їздив до притулку, сподіваючись застати її. Але й ці поїздки не мали успіху. На території притулку йшли роботи: зводилася висока міцна огорожа, розчищалася територія, будувалися нові вольєри. Притулок перетворювався, і я був певен, що це відбувалося завдяки їй. Її незрима присутність відчувалася тут у кожному сантиметрі повітря.

Серед натовпу робітників, що метушилися у дворі, я насилу знайшов господаря. Літній, але міцний, на вигляд дуже добродушний сивий чоловік вислухав мою плутану, але безсумнівно жалісливу, промову про те, кого і навіщо я шукаю, зміряв мене довгим пронизливим поглядом і похитав головою.

- Ні, друже. Я не дам тобі її нового номера. Якщо Ліка не хоче, щоб ти її знайшов, я не допомагатиму тобі. – твердо заявив дід і, розвернувшись, просто пішов у своїх справах.

Я спробував його наздогнати, пояснити, переконати. Кричав услід, що вона сама не знає, чого хоче. Та вона взагалі нічого не знає!.. Я навіть грошей йому пропонував за інформацію, але чоловік не став мене більше слухати: зло насупивши сиві брови, він страшенно образився і грубо вказав рукою на вихід.

Та що за чортівня?! Де мені її шукати? Як крізь землю провалилася, їй богу. Десь вона живе? З кимось спілкується?

Може повернулася додому?..

Думка раптово припала мені до смаку, підбадьорила, надала сил.

Точно! Вона напевно поїхала додому, сама ж казала, що в цьому місті їй нема в кого зупинитися. Її батько! Він точно знає, де вона! Адже він батько, повинен знати ...

Але й ця думка, як з'ясувалося пізніше, грішила зайвим оптимізмом.

Через десяток спільних однокласників, я з горем навпіл знайшов Таню Михайлюк – шкільну подругу Ліки, і шляхом довгих умовлянь, пояснень та прохань вивідав у неї домашню адресу дівчини.

Того ж дня стрибнув на мотоцикл і вже за три години був у своєму рідному місті.

Знайти адресу було нескладно, вікно її квартири було відчинено, а отже господар, а може, й сама дівчина були вдома. Я підбадьорився, майже впевнений, що успіх мені нарешті посміхнувся, і можливо прямо зараз я побачу ту, яку так довго і так завзято шукав. Трусцем піднявся на третій поверх, і тремтячою рукою натиснув на дзвінок.

Від хвилювання та передчуття навіть подих затаїв. Серце билося через раз, поки за дверима не лунало ані звуку, але впертий наївний мозок продовжував бажаний уявний ланцюжок: дівчина відчиняє мені двері, дивиться своїми гарними сумними очима, і без слів усе розуміє. Розуміє, як сильно потрібна мені. Розуміє, як сильно я її лю…