Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Привіт. Вибач, задивилась і не помітила тебе, - нахиляюсь, щоб поцілувати коханого. 

- Перша зустріч, чудова мить, - ніжно усміхаючись, киває у бік новоспеченого батька, який  бере на руки той самий згорток, що лише нещодавно несла медсестра. - Чому ти тут сидиш? - запитує знову і я змушую шестерні у своїй голові крутитись швидше.

- Прийшла до подруги, - кажу перше, що приходить в голову, а самій так соромно за свою брехню.

- Ти щойно прийшла, чи вже заходила до неї?

- Заходила, - швидко відповідаю. - А ти тут що робиш? - перевожу тему розмови на нього, бо і правду сказати лячно і брехати я не вмію, та й не хочу.

- По робочим питанням заходив до лікарні, а тут ти, - нахиляється й знову цілує мене. - Треба було діток оглянути, - каже з такою ніжністю, що мені якось незвично.

- Я думала, ти тільки дорослих оперуєш?

- Дорослих оперувати легше, це визнаний факт. Та й лікарів які це роблять набагато більше, за тих, хто наважиться взяти на операцію новонароджене маля. Це потребує певних навичок та більшої моральної витримки. 

- Я думала, ти не любиш дітей, а ти, виявляється, супермен, - в моїй голові це звучало краще, а от зараз дивлячись на вираз обличчя Слави, розумію, що сказала дурню.

- З чого ти взяла, що я не люблю дітей? - ставить логічне питання.

- Тоді, на святі батьків ти ясно дав зрозуміти, що не хочеш дітей, чи то не плануєш їх мати, та й взагалі, якось дивно поводився під час розмови, тому я і зробила такий висновок, - кажу розгублено, бо дослівно саму розмову не пам'ятаю, лише осад, що залишився після неї, все ще не зник.

- Ще не раз мені доведеться попросити вибачення за той період, коли ми посварились, бо здається, що наговорив я дурні більше ніж достатньо, - втомлено потирає рукою обличчя.

- То це не так?

- Звісно, що ні. Я мав на увазі, що молодь зараз мало думає головою під час сексу. Кохання, пристрасть та гормони беруть верх, а на виході маємо незаплановану вагітність, безвідповідальне батьківство, покинутих дітей, або малюків із вродженими вадами, з якими молоді батьки не можуть впоратись. Як на мене, то я вважаю, що дітей багато не буває, якщо вони бажані та народжені у коханні. І можливо, колись і у мене будуть діти, - він бере мене за руки, а його вуста ніжно торкаються моїх. - Якщо ти не втечеш від мене.

Від його слів та ніжності перехоплює подих, всередині мене суцільний кисіль з нерішучості та страху, а з вуст майже зривається зізнання…

- Ходімо зі мною, - підхоплюється з лавки, обриваючи мене на півслові і тягне за руку.

Взявшись за руки ми прямуємо в бік пологового будинку. На вході здаємо верхній одяг, а на мої плечі лягає білий медичний халат. Петляємо коридорами доки не опиняємось навпроти великого вікна, по інший бік якого рядочками вишикувались маленькі ліжечка на колесах, в яких лежать новонароджені малюки.

- Ці маленькі янголятка, мрія кожної жінки яка не може мати дітей, а ті хто можуть так безвідповідально відмовляються від них, - він уважно дивиться крізь скло, а не зовсім розумію сенс його слів.

- Що ти маєш на увазі?

- Від половини з них відмовились. Спочатку народили, а потім кинули. Вони майже всі абсолютно здорові, лише декілька з них мають проблеми зі здоров'ям, та й то їх можна виправити. Саме таку безвідповідальність я мав на увазі, тоді у батьків.

Сльози котяться по моїм щокам, а руки міцно стискають поручень біля вікна, від чого костяшки на руках біліють. Ці кляті гормони роблять з мене ганчірку, змушуючи плакати з найменшого приводу. 

- Люба, ти чого плачеш? - запитує розгублено й обіймає мене за плечі. - Вони ще знайдуть нових люблячих батьків.

- Я знаю, - схлипую ще сильніше. - Мене теж покинули у пологовому… але в мене є Надя та Ярослав, і вони найкращі батьки про яких можна тільки мріяти. І цим малюкам пощастить. Я впевнена.

- Обов'язково, - сильніше притягує мене до себе.

- А що буде з хворими малюками? Їх будуть лікувати?

- Звісно. Ось дивись, - він вказує у напрямку ліжечка в якому, прицмокуючи пустушку, лежить щокатий малюк. - Це Бориска, у нього є проблеми з клапаном на серці, але це легко виправити хірургічним шляхом. І ми це зробимо найближчим часом. Зараз найбільша проблема лікарень, це нестача сучасного обладнання, щоб робити більш складні операції, тому часто батькам доводиться збирати гроші, щоб відвезти дитину на операцію в іншу країну.

- До Туреччини…

- Так, і туди теж. Завдяки майбутньому стажуванню, наш головний лікар зміг знайти меценатів на придбання необхідного обладнання. Тож ми їдемо туди не просто відпрацьовувати навички, а будемо отримувати новий досвід, в тому числі і на новому обладнанні, щоб мати можливість допомогти всім дітям. Щоб всі малюки мали здорове та щасливе майбутнє, а не лише ті чиї батьки змогли зібрати гроші і поїхати за моря.

- Вячеславе Олександровичу, добре що ви ще не пішли, - до нас на зустріч поспішає дівчина у медичній формі.

- Що сталося? - Слава відпускає мене й повністю розвертається до дівчини. 

- У нас новенький і дуже потрібна ваша консультація.

Слава вмить змінюється в обличчі. 

- Зачекай на мене тут, будь ласка, я зараз повернусь, - дивиться мені у вічі поки я не киваю йому у відповідь.

За декілька хвилин він опиняється по той бік скляної стіни з маскою на обличчі, а на оглядовий столик перед ним ложать маленьку дитинку. Малеча своєю крихітною ручкою неконтрольовано намагається вхопити Славу, коли той за допомогою якоїсь штуки прослуховує грудину малюка. Під час огляду Слава дуже серйозний та зосереджений, уважно слухає іншого лікаря, що стоїть поруч, та переглядає теку з документами, а коли огляд закінчується, посміхається й дозволяє малюку вхопити себе за палець. Він легенько трясе рукою наче вітається з ним і щось каже, але через скло я не чую що саме. Я лише бачу його сяючі очі та щасливу посмішку. Він буде чудовим батьком нашим малюкам.