Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Людьми володіє потяг як до возвеличення, освячення певних людей, явищ, так і до зганьблення їх, і в тому і в іншому випадку причина – власна малість. Особливо це властиве росіянам. Згадаймо давні, численні анекдоти про Пушкіна, пізніше, в пору ще їхньої величі й популярності, про Чапаєва, Леніна. Слава Богу, що анекдоти про Шевченка – іншого плану. Чи ми трохи кращі, чи розумніші?..

Талант. Його загадка.

Можна сказати, найперше, це – чуття слова. Поставити те слово, чи інше. Але й чуття метафори, образу, для прозаїка – характеру, сюжету.

Справжній великий талант – це огром. Це велетенська напруга духовна, психічна, нервова, й коли хочете – фізична. Сукупність всіх сил. Тримати в голові сюжет, образи, мовні партії героїв… Але й не тримати, все мовби стається само по собі, вибухає. А десь у глибині сидить невидимий критик, який кпить, підказує, корегує. Вулкан, який клекоче.

А ще талант має бути розроблений, освічений, цілеспрямований. Скільки письменників, які починають талановито, й засихають на пні. Або вистрілюють себе й затихають. От і наші – Головко, Панч, Ле замовкли ще в зеніті літ. І не тільки через те, що їм ставила перепони система. Стали перепоною самі собі. На старість багато знаєш, та мало можеш.

05.02.95

А ще талант – уяснення свого покликання, своєї місії – «свого таланту». Помер Тарас Мельничук. У нього є низка неймовірно проникливих талановитих віршів. З таким талантом, переконаний, мав би стати видатним поетом. Він же має, окрім юнацької, дві-три збірочки віршів. Так, йому на перепоні стала система – табір і заслання забрали п’ять років. У Шевченка – десять. Деякі вірші, це видно, писані в засланні. Розкиданість вдачі, неуяснення себе, своєї відповідальності перед власним талантом – народом? Горілка? Яка шкода! Чомусь метався по роботах (ще до арешту), вступив на навчання й облишив. Не було й потужного середовища, яке також потрібне таланту. А міг би вирости в генія.

29.03.95

Знайомий патологоанатом на пенсії. Забрав додому всі папки – шафи забиті папками, і він відпочиває-кайфує: бере по черзі папки й прочитує, хто від чого помер. Які були в нього нирки, печінка, яку помилку зробив лікар, як сталася смерть, як проводив розтин та ін.

Світ (люди) збочуються, перекручуються все дужче й дужче.

Люди міняються по кілька разів на рік (колись скриня з одягом переходила від матері до дочки), стають шаленими, збоченими, музика й танці, наїдки та напої «удосконалюються» день від дня, вже не мед і цукор, цукерки, навіть не шоколад, а снікерси, суперснікерси, пересуперснікерси (а нічого ліпшого від меду все одно немає, не буде і бути не може, як не може ніщо штучне бути кращим від природного), літератори змагаються не в глибині зображення, а в вигадливості. Це вже й не творчість, а дідько знає що.

Люди з усього хочуть витиснути насолоди, насолоди вже не в них, не в усвідомленні краси та досконалості, гармонії, почутті, а в миттєвому ефекті, в оглумленні себе, нарощуються швидкості (терпкі почуття), нарощується аморальність і безвідповідальність перед собою та Світом, Богом, і нічого доброго попереду.

В Олеся Гончара, коли захворів, з прогресуванням хвороби, з упадком сил, прогулянки ставали все коротші й коротші, спочатку він прогулювався до Дніпра, далі до сухої верби, потім до зеленої верби, потім до мосту, в кінці по вулиці перед двором і вже зовсім наприкінці тільки в дворі.

Усе навпаки, як у дитинстві, в людини: спочатку тупає по хаті, далі – в двір, ще далі – на вулицю, потім – кінець села, до лісу і врешті в широкий світ. Коло замикається в тому самому місці.

Мені уявляється пташина зграя скіфських часів, яка вертає з вирію в наші дні. Вечір – міста, електровогні…

Я часом думаю… Це не моя епоха. Моя – десь там. Це не мій час – оце смикання, оскали зубів, металічні конструкції замість людей, і люди як дробарки. Цей світ мені не цікавий. Ні зірок, ні місяця і вогні в очах. І все штучне, несправжнє. Справжній світ зникає.

Коли чуєш наші веснянки, наші різдвяні пісні – оті лементації, звертання до морозу, звізд – воно протяглося й далі, в пісні (вслухаймося хоча б у «Цвіте терен») – тоді всім єством вловлюєш, що християнство – не наша релігія, у нас мала б бути релігія інша. Звичайно, те минуло, й штучно релігії не створиш. Але та нитка вплетена в наше життя дотепер. У росіян, в яких перемішані десятки народів (фінських, сибірських, слов’янських) все те пропало, його немає. Їхній Бог сердитий і недобрий, позичений для покори і покари Бог. У нашого Бога також чимало цих рис, одначе його трохи зм’якшує бог інший, древній, наш, який навічно, хоч і непомітно, в серці.

Людям властиве прагнення перебільшувати, творити міфи. Це йде їм як на добро, так і на шкоду. Часом варто триматися в берегах реальності.

Ще таке: великі думки, великі твори здатні притягувати до себе, неначе магніти, інші думки. Одначе…

Останнім часом прочитав кілька статей про «Дон Кіхота» Сервантеса. Великий твір. Раніше ми знали про нього, що Сервантес, написавши чимало інших творів, «для розрядки» вирішив написати пародію на рицарські романи. Донкіхотство трактувалося як відступ від реальності, в кращому випаду дивацтво, невміння зорієнтуватися в ситуації, і ось тепер самого Дон Кіхота трактують не як дивака, а як мудреця, прозірливця, людину, яка бачить текучість світу, великого спочутливця, захисника покривджених тощо. Всі людські чесноти віддані Дон Кіхотові. Але де він у творі захисник покривджених? Коли допомагає втекти колодникам-розбійникам? Чи коли нападає на табун овечок? На вітряки? Поза реальністю не тільки сам Дон Кіхот, а й тлумачі твору.

Те саме «Гамлет». Твір – геніальний. Одначе, на оте – «бути чи не бути» намотана вся світова філософія. А коли б спробувати будь-кого прикро запитати, що ж таке «бути чи не бути» в творі? Скажіть, що воно там означає? Ну, вагання. Яке піднесено до світового. Нехай і так. А ще?

Просто, це звичайний вдалий художній прийом. Гамлет вагається – вбивати йому чи не вбивати вітчима. Якби він вбив (бути!) твір скінчився б на першій дії.

І все ж… людям потрібні великі перебільшення, великі приклади. То більше, їх стає все менше й менше, ми розвінчуємо все, все піддаємо осуду та дурній іронії.

Ще раз про світ, в якому живу. Я пам’ятаю першу кулькову ручку, яку приніс наш співстудент (50-ті роки), ми її роздивлялися: не треба вмочати, набирати чорнило. Пам’ятаю перші телевізори, екрани завбільшки в долоню доброго дядька… І все сьогоднішнє: дочка