Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Основоположники авангардизму, зокрема Ортега-і-Гассет, клали замість порогу свого літературного дому камінь, на який кожен мав ступити, основоположний камінь-приклад дегуманізації: помирає чоловік, – побивається, непритомніє дружина, клопочеться, переживає лікар, і стоїть авангардист, який каже: ну, мені це байдуже. Невже може бути байдужою письменнику смерть брата, матері, дружини та взагалі людини? Певен, більшість нинішніх авангардистів, повторюючи слова про дегуманізацію, не знають, що вони означають. Є серед цих людей талановиті (хоч, зазначу, в новітній суперавангардистській поезії дуже важко відрізнити талановитого поета від графомана), є справжні шукачі. Шукайте, ідіть в авангарді думки, прогресу, краси слова, Ортега-і-Гассет наприкінці двадцятих років писав, що, на жаль, поки що авангард не дав нічого значного, але якщо саме ви напишете отой твір, про який я сказав вище – що він піднесе до світового рівня нашу націю, це буде прекрасно. Одначе, переконаний, грою без суті, без мислі такий твір написати не можна. Прекрасно, що душі нинішнього покоління молодих літераторів не присушені сумнівами, страхом, не гнуті й не кручені, можуть вільно, як жайвори, ширяти в поетичних просторах, підніматися вгору, звідти далі видно, і пісню чути далі, вона не надломлена хрипами горя, болю і муками. Піднятися у височінь, а для цього потрібно багато читати, багато знати, дуже багато працювати, поставити суперзавдання й кинути на нього всього себе. Адже не секрет, що багато нинішніх молодих сподіваються завоювати відомість легким коштом, якби то пошуком, а то штукарством, чи й хуліганством, то «слава» Герострата, та ще й минуща. Ніякі виверти, ніякі похилені сонети (без змісту, літери в словах накидані безладом, скажімо, після «а» – м’який знак) слави не принесуть, а основне, нічого це не дає для народу, для нації. Шукати потрібно на національному ґрунті, не переймаючись чужинством, – так, потрібно досконало глибоко знати європейську, світову літературу – знати, щоб змагатися, щоб перемагати, а не сліпо наслідувати.

У літературних суперечках, мабуть, правий Шевельов, не «або – або», а «і – і». І те, і інше. Що з того, що так завзято боровся проти О. Олеся добрий, аж сором’язливий, модерний поет Зеров? Сьогодні, либонь, вони рівні для загалу. І хто ж скаже «Можна все на світі вибирати, сину…»?

Нападки в пресі молодиків з так званої «нової генерації» – дурні й діють на користь ворогів України.

Ось і зараз ми виступали перші, й підняли за собою хвилю з обуренням і запереченням проти Кучминих заяв у «Тронній промові» про те, що він добиватиметься надання російській мові статусу офіційної, про азіатичний напрямок своєї майбутньої політики. Уряд змушений зважати на нас, принаймні є розголос з того, й «команда» Кучми «захищається» прилюдно.

І отже, всі оті кивання, що Спілка сяка й така, крутять млинове колесо в чортів бік.

Сьогодні ми написали «Лементацію» проти ряду пунктів українсько-російського договору (проєкту), який хочуть підписати кучмісти. Зокрема, Росія відмовляється визнати недоторканість наших кордонів і цілісності нашої держави. Новиченко, Загребельний підписати протест відмовилися, я звертався до них особисто.

27.08.94

Росія виконала свою велику всесвітню місію – врятувати світ – вона збудувала царство соціалізму й світ жахнувся того, вдруге будувати не захотів. Але як нам звільнитися від неї? Все сподівалися, що вона розпадеться як СРСР. Може, таке й буде. Але треба визволятися самим: ідеєю, зброєю, культурою.

Не дати доконечно псувати нашу культуру європейськими переймами, стежити за Європою, вчитися кращого, але творити своє.

Назад – к полной победе коммунизма!

Знищити людей в ім’я ідеї, а може, й світ, тоді буде добре, ніщо не заважатиме – залишиться «чиста» ідея.

Уже не пам’ятаю дати, і навіть року. 1990? Ще була партія, радянська влада. Мітинг на Софіївському майдані. Вперше сотні й сотні жовто-блакитних прапорів. Тисячі людей. Новенький поміст. Стоячи на ньому, почувався дивовижно. І думав: побачили б це Тичина, Рильський, Малишко. І – Корнійчук! Позаду нас на будинку юнаки вивішували антимосковські, антиросійські лозунги. Послали до них, щоб зняли – «не дратували», «не розпалювали».

Я виступав також. А основне: коли посутеніло, ми пішли по Володимирській до пам’ятника Шевченку. Ішли вроздріб, але нас було багато, – тисячі людей йшли швидким кроком і свистіли біля КДБ. «Геть КДБ». Сутінки, швидкий крок тисяч людей – крок цілеспрямований, рішучий – і багатозначний, віщий, погрозливий свист. Уявлялися обличчя кадебістів у сутіні вікон – стоять принишклі, злі, злякані. Певно, й були такі. Довідався пізніше – так і було. Три генерали замкнулися в туалеті й тремтіли, і решта – також. «Зараз буде штурм». А в нас – відчуття пориву, нестримності та якоїсь таємничості, злуки, правоти. Пишу навздогін. І для нас того досить. А ще «Ой у лузі червона калина». А ще жовто-блакитний прапор, тризуб. Ті, що беруть у руки реальну владу думають: нехай. А нам заводи і банки. Куди вони зайдуть під жовто-блакитним. Туди, куди ми їх поведемо. Туди і йдемо.

Не побачили тоді, не розгадали.

Спогадую й багатотисячне (тисяч 50!) зібрання біля Сіркової могили на Запоріжчині. Їдемо туди, а нам назустріч – вантажівки з зерном і з жовто-блакитними прапорами, які тріпотять від швидкої їзди. Аж у грудях перехоплювало. Тоді теж ще панувала стара влада. Потік машин, людей. Ряди міліції: «їхати нікуди». Машини рвалися по ріллі, навпрошки. Тисячі прапорів – великих, на все небо. П’ятдесят тисяч сердець (пилюка до неба, спека) як одне. Довга-предовга літургія (наші священники ще не європеїзувалися, не влилися в ритм часу), далі – наші виступи, спів на все поле. Час творення, тоді можна було переламати все старе, імперське. Думали, що той час, той настрій – безкінечний. Звичайна нужда виявилася дужчою високого сплеску.

І всі мітинги на площі (майбутній) Незалежності, суперечки, сварки, відозви зі стін та тумб… Тоді треба було все робити! Тоді треба було до кореня вирвати все совіцьке, російське. Тоді!

24.01.95

Банальне.

Я один з 6 мільярдів (стільки, вважають, людей на землі). Для чого прийшли, куди відлітаємо? З чого постало життя? А чи треба це нам? Все одно не відгадаємо. А коли б і відгадали, що це змінить? Нічого… Скільки наукових істин познаходили, й що далі? Інакше ж не можна. Не можемо. Немає чогось такого… Неймовірного. З галузі духу. Що б примирило людину із всесвітом її буття і її смертністю. Це – найбільше, його немає. Віки непримиренними були Платон і Арістотель. А тепер бачимо, що вони обидва і праві і неправі. Що світ – це не матерія і не Дух. Або обоє разом. А певні то – щось інше.