Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Другого дня дев'ять наших працівників виїхали в дев'ять районів області, щоб передати досвід. Салімджан-ака заклопотався документами на пенсію.

А ми з Фарідою… До речі, бабуся моя сама ходила сватати із першої спроби все залагодила. Хоч її прийняли дуже приязно, однак вона відразу заявила, що на випадок відмови всій родині не поздоровиться. Ті посміялись і відповіли, що до такого не дійде.

Я вирішив повернутися у свій рідний кишлак, заново відкрити перукарню імені покійного мого вчителя Уста Усмана Акрамова. Весілля ми з Фарідою порадились відкласти до осені, коли вистигне врожай. Звичайно, його можна було справити й раніше, але вперта моя бабуся затялася будь-що пошити вісімнадцять матраців і вісімнадцять ковдр, і нітрохи не менше!

Я три дні підряд сперечався з Салімджаном-ака, який став для мене найдорожчою людиною і з яким ми ділились і радістю й горем. Я казав:

— Поїдьмо в кишлак, там ви розгорнете своє квітникарство.

— Ні, ти залишишся в місті. Дай на старість поняньчити внуків! — заперечував полковник.

— Поїдьмо, поїдьмо, ось побачите, як буде хороше.

— Не можу… — відмовлявся Салімджан-ака і при цьому зітхав. — Не можу я залишити без догляду могилку дружини.

Так ми сперечалися — то сварились, то цілувались — три дні підряд. На четвертий Салімджан-ака появився на порозі схвильованим.

— Хашиме, ти вдома?

— Пельмені ліплю, — відповів я.

— Твоя взяла, синку. Їду з тобою.

— Правда?! — вибіг я назустріч полковникові з руками п лікті в тісті.

— Правда, синку, їду… Знаєш, Хашимджане, що я люблю?

— Нібито знаю… Дітей любите…

— Так, дітей. Але не все ти знаєш. Я люблю ходити босоніж по курних вуличках кишлаку в найжаркіші дні літа… А ще знаєш, що я люблю?

— Ні, не знаю.

— Я люблю пускати воду на грядки в місячну ніч і полежати на зеленій пахучій траві ні про що не думаючи.

— А що ви ще любите? — запитав я, дивлячись у сповнені радості й щастя очі названого батька.

— Ще? Ще… Я люблю ходити на зорі по баштану й рвати спілі дині.

— А ще?

— Люблю посидіти в густому затінку древньої чинари за чашкою чаю з мудрими, неквапливими дехканами, обмірковувати ціни на базарі, притамовано радіти урожаям… і таке інше…

Адже Салімджан-ака родом з кишлаку. Сорок років мріяв повернутися колись до землі, до милого серцю сільського життя. Досі це було нездійсненним — міцно тримала служба…

Того дня ми багато чого зробили: розбили квітники на кам'янистих відрогах гір, попередньо, звичайно, перекопавши цілину; посіяли дині, поставили курінь, полювали на перепілок, пустили воду на грядки, слухаючи її мелодійне дзюрчання; так і поснули, втомлені праведною працею…

Приміщення колишнього відділення міліції перетворювалось на музей. Зранку ми почали збирати все, що могло нам знадобитися: пожовклі листи, документи, іменну зброю, словом, єдине, що залишив Салімджан-ака собі, — це ордени, медалі та фотографію покійної дружини й сина Каріма. Будинок він переписав на ім'я сусіда Нігмата-ака. «Нехай буде де пустувати дітям, готувати уроки, не заважаючи одне одному, — сказав Салімджан-ака при цьому. — Твоя келінойї від душі схвалила б моє рішення, адже для дітей вона була як рідна мати». (Полковник витер непрохану сльозу…) На ощадкнижці Салімджана-ака назбиралась дещиця. Дві тисячі він перевів на сина. Решту грошей передав народній міліції, щоб їх витратили як фонд заохочення кращих дружинників. Уранці ми мали виїхати в далеку дорогу на тому самому допотопному, схожому на сонечко «Москвичі». Але вночі подзвонив товариш Умаров і сказав, що завтра в парку культури й відпочинку відбудеться невелике свято і Атаджанов зможе виїхати в кишлак лише в тому випадку, якщо візьме в ньому участь, інакше громадські автоінспектори будуть попереджені і не випустять його торохтючої колимаги з міста.

Знаєте, я думав, що дуже люблю Салімджана-ака, а виходить, що Умаров любив його у десять разів дужче. Він звелів, наприклад, зірвати по одній квітці з кожного куща, посадженого за довгі роки з ініціативи полковника. І ось вам наслідок: у руках усіх відвідувачів в парку — букети роз, квіти біля воріт, квіти вздовж алей, квіти в горщиках, ними увиті ланцюги гойдалок, засипані дахи альтанок… Навіть дивно: дивишся на це — квіти, нічого нібито особливого, а на душі мимоволі стає радісно й весело, ніби світ перетворюється, сміється щасливим сміхом.

Народ вирує — пробратись неможливо.

Молоді дружинники з пов'язками провели нас до літнього залу. Не встигли ми зійти на сцену, де вже сиділи партійні й радянські керівники району, директори підприємств, як присутні в залі підвелися з місць, замахали букетами. Мені здалося, що весь світ потонув у зливі пахучих і яскравих квітів, і люди пливуть у цьому морі, мов щасливі діти.

Товариш Умаров встав, подзеленьчав дзвіночком. Запала» тиша.

— Товариші! — Голос голови виконкому був глухий і здавлений. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб провести на заслужений відпочинок — на пенсію комуніста, людину, що присвятила боротьбі за спокій і щастя людей усе своє життя, незважаючи на труднощі, які випали на його долю. Дорогий Салімджан-ака працював у нашому районі майже сорок років. І за весь цей час зробив людям стільки добра, що просто неможливо все тут переказати…

Із залу полинули вигуки:

— Так, рідко зустрічається така людина!

— Добрих справ його не злічити!

— Спасибі йому за труди, за його нелегке життя!

Потім товариш Умаров оголосив, що при Янгібагському районному виконавчому комітетові заведена «Книга почесних громадян» і на першу її сторінку буде вписано прізвище полковника Салімджана Атаджанова. Коли він вручав майбутньому пенсіонерові великий символічний ключ від міста, люди в залі знову звелись на ноги, кричали «ура» й плескали в долоні. Іменинник устав, щоб подякувати за увагу, але не