Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Твоя робота! — зацьковано прошепотіла Майка птахові.
Стояла біля вікна до сутінків: то на крука — згинь уже, підла тварюко! — то на дорогу — не йде кульгавий? Коли на Лупин хутір опустилася ніч, а груша злилася з круком у єдину чорну масу, вийшла на ґанок.
— Сашку… Можна в тебе переночую? — спитала.
Санджив кивнув, свистом покликав Хауса. З чорної груші, прямо з того місця, де раніше сидів крук, до Майчиних ніг плигнув котисько — облизувався, пір’я на носі.
— Повечеряв? — Санджив поплескав Хауса по спині, посунув до свого обійстя.
Не надокучав Майці. Постелив їй на циновці біля горщиків із пахучими травами. Сам улігся біля стіни навпроти. Під столом Хаус задрих.
— Добре, що ти тут живеш… — тоскно прошепотіла Майка. — І житимеш…
— Серед гарних людей хочеться бути довго, — відповів Санджив.
— Хіба я гарна?
— Ти — Ілюзія… Бачиш тільки те, що хочеш…
— А Троянов казав: тільки ти на хуторі залишишся…
— Думаєш, тому попросив, щоби я за його хатою наглядав?
Майка знизала плечима спустошено.
— Сандживе… Де Толя?.. З ним біда?
Санджив підвівся на циновці.
— Погані новини розлітаються миттєво. Якби з ним сталося найгірше… Ми б уже знали.
— А де ж він?! — з таким відчаєм вигукнула Майка, що Хаус прокинувся, увіп’явся в дівчину жовтими очима підозріло.
— Завтра знатимемо, — спокійно відказав Санджив. — Спи…
«Хіба засну?» — подумала Майка. Розправила спину на циновці, спробувала уявити Толю — ось він лягає поряд, обіймає її, й одразу стає тепло-тепло… Від тоненької циновки на старій дерев’яній підлозі — холод. Скрутилася, спробувала уявити місце, де Толя зараз… Без неї. Та на землі не існувало такого місця. Проковтнула сльозу: згинув… Вона мала померти, та згинув він… Згадала крука… Живий Толя! До ста років… «Не спатиму! — вирішила. — Чекатиму… Толя повернеться». І заснула.
Уляна місця собі не знаходила, усе думала про Толю й Майку: якби хто недобрий за молодими спостерігав — позеленішав би від заздрощів, бо таке світло поселилося в старій хаті разом із ними, сліпий би узрів. Наче виплакали за зиму всю свою журбу, разом із весною розквітли: веселі, легкі… Нема біди. «То все хлопець! — думала. — Як пити кинув — годі й шукати кращого! А чи дівчина… Хоч і гонорова, наїжачена, та заради неї хлопець пити кинув. Чи обоє такі: без підлості в серцях… Тому й зійшлися…»
— Тільки б Толя відшукався!
У вівторок зранку все в бік березового гайочка й потічка дивилася: ніхто з Капулетців на хутір не їде? Полкан, як не збрехав, мав би вже в Прилуках із колегами спілкуватися, матір Толину знайти, приятеля його. «Скільки там тих Прилук? — доводила сама собі. — До обіду можна все місто обійти, усіх розшукати, розпитати!»
І все в бік Капулетців: ніхто не їде?
Хотіла було до Майки збігати, та передумала, бо Сашко ще вчора Уляні сказав:
— Не хвилюйтеся. Поруч із нею буду…
Хай так! Заходилася список складати: що має для Тьомки купити, бо їхати до сина за кілька днів, а в Уляни, крім пасок і крашанок, нічого. Раптом шурхіт якийсь надворі. Вибігла з хати — її подвір’ям Полкан із Галаганом ходять, ще й поштарка Галя причепом.
— Що це тут у вас за фігня відбувається?! — Полкан побачив Уляну, брови звів. — Люди зникають із хутора, ніби їх ці… зелені прибульці ковтають одне за одним.
— І Троянов поїхав, — буркнув Галаган. — Уляно! А ти чому кролятину не їси?!
— Що сталося? — в Уляни серце впало.
— Дівчина щезла! Хата порожня, двері не замкнені! Дирчик валяється… — пояснив Галаган.
— Може, у Сашка? Не питали?
— Точно! У Сані-жида спитати треба, — вставилася поштарка Галя. — Бо воно таке блаженне — всяке-різне до себе приймає, нікому не відмовляє. Ви кота його бачили?.. Чиста тигра.
Галаган потилицю почухав, усміхнувся в’їдливо:
— Ого! А дівка бойова… І три дні не минуло, як один здимів, а вона вже в іншого тирлується.
— А Толя знайшовся? — спитала Уляна.
— Ото я ще кожному сусідові не докладав! — рознервувався Полкан, пішов з Уляниного двору. — Де тут ваш жид?
Санджив уже йшов до них вуличкою.
— Привіт…
— Гей! Борода! Дівчина в тебе?! — вигукнув Галаган.
— Тс… Тихо. Ну, нащо ви кричите? Тільки під ранок заснула… Спить ще, — відказав Санджив.
Галаган уже розкрив рота, щоби обуритися: «Ого, ну і дівка…» Полкан зиркнув на нього суворо.
— Де спить? — спитав Санджива. — У тебе?
Відповіді не чекав, пішов вуличкою.
— Де тут твоя халупа? Оця? — вказав на хату Троянова.
— Ні, — підказала Галя. — Сані-жида третя…
За компанією Уляна брьохала до Сашкової хати, серце віщувало: не з добрими вістями Полкан із Прилук повернувся. Нервується, бурчить — виходить, біда…
Останньою ввійшла до кімнати, притулилася до дверей: Майка спала на циновці біля горщиків із травами. Поряд із нею сидів хижий Хаус: спробуй підійди.
Полкан вирішив не ризикувати. Кахикнув у кулак.
— Давай! Буди її! — наказав Сандживові.
Будити не довелося. Від бурчання дільничного Майка розплющила очі, сіла на циновці, побачила юрбу в хаті, зіщулилася…
— А де Толя? — спитала тихо.
Полкан кахикнув знову.
— Сісти дай! — наказав Сандживові. Усівся на табурет, що його підсунув хазяїн, брови насупив. — У ході оперативно-пошукових дій… — почав урочисто. — Знайшли свідка… Тітку Галю! — Указав на поштарку. — Яка достеменно пояснить нам зараз усе, що стало їй відомо з достовірних джерел!
— Які ще джерела?! — образилася Галя. — Сестра моя Ніна в Прилуках живе. На Великдень ми з Іваном до неї їздили. Майю з Горохом у церкві побачили… Я Ніні кажу: «Дивися, оця дівчина на хуторі за Капулетцями хату купила й живе там з отим хлопцем». А Ніна: «Та це ж Толька Горохов! Ми з його матір’ю на одному майданчику живемо!» Отак…
— А Толя де? — Майка закліпала повіками, втерла сльозу.
Галя на Полкана зиркнула. Полкан кивнув.
— Давай! Усе розказуй!
— А що давати?! Такий той Толька… Нема за ким плакати!
— Господи! — не втрималася Уляна. — Та що сталося?!
— Давно сталося! Сестра мені як розповіла — у мене вуха
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.