Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Де тут у вас міліція? — крізь сльози спитала Майка.
Чоловік згодився провести дівчину. «Тут недалеко, — казав, — з Шевченка на Котляревського…» Майка покинула моторолер, побрьохала за сивим. «А дирчик? — перелякалася. — Вкрадуть!» Перепросила щиросердну людину:
— Вибачте, сама знайду. На Котляревського, кажете?
Двигун завела, а їхати — ніяк. Раптом Толя повернеться? А тут — ані Майки, ані дирчика. Вимкнула двигун, знову завмерла.
— Ще… почекаю.
До вечора просиділа. Тільки коли побачила юрбу п’яних підлітків, що вони сунули до яскравого синього моторолера з явним наміром покататися за будь-яких умов, завела двигун і вивернула на Котляревського.
Втомлений напруженим Воскресінням черговий міліціонер — молодик років двадцяти п’яти з простодушними очима — із прикрістю вислухав Майку.
— За три доби заяви про зникнення приймаємо…
— А ви подивіться!
— Куди?!
— У вас же є якісь затримані… Анатолій Горохов. Раптом його помилково… Подивіться! — тьмяно просила Майка.
— Горох?! — здивувався черговий. — Толька? Ми з ним разом на халтуру бігали підробляти, коли ще в школі вчилися. А він що — до Прилук повернувся?
Майка заклякла. Ніколи вони з Толею не розповідали одне одному про свої колишні життя, ніби й не було ніякого життя до тої зустрічі на Різдво в промерзлій хаті на Лупиному хуторі. Майка не випитувала, бо й самій сповідуватися не хотілося: спогади пригнічували, спустошували, вбивали. Без минулого краще — молоді, щасливі, вільні: ані роду-племені, ані адрес…
— Толя… з Прилук?
— А звідки ж?! Мати його тут живе. Адресу дати? Точно не пам’ятаю, але поряд зі школою будинок п’ятиповерховий із червоної цегли… На Соборній. Спитаєте Горохових — підкажуть. А ще в матері його салон краси в центрі. «Шарм». І там спитати можете. Та не сьогодні: усі святкують.
— Дякую… — Майка розгубилася. Тупцяла біля чергового: що робити?
— А Толька як? Я його сто років не бачив. Гороха після школи в армію забрали, а я до Москви поїхав із бригадою. Відтоді… Це ж скільки? Сім років не бачилися.
— Толя… зник.
Міліціонер зиркнув на Майку задумливо.
— Та ні… Може, до матері зайшов розговітися чи з друзями перетнувся десь. А ви ж… нетутешня?
— Нетутешня.
— Ну й заждіть собі. Об’явиться. Що з ним станеться? Горох, знаєте, як казав колись: «Мене жодна зараза не візьме, до ста років житиму». Бо яйце якесь з’їв. Чи то сороче, чи то горобине.
— Крукове… — прошепотіла Майка. Заспокоїлася раптом. — Вас звати як? — спитала молодика.
— Сергій Полікарпов. Гороху скажіть — «Полікарпов», одразу згадає.
— За три доби… Як Толя не повернеться… Допоможете?
— Та ясна річ! Ви ж Гороху привіт передавайте! Від Серьоги Полікарпова!
— Нема його! — Мало не розплакалася голодна, втомлена Майка.
— Куди він подінеться! — усміхнувся Полікарпов. — Знайдеться!
Майка повернулася на Лупин хутір уже поночі. У серце вчепилися міцні пазури — ні вдихнути, ні видихнути. Вдивлялася в темні здалеку хати — світяться її віконця? Толя ж такий — міг сюрприз утнути. Паски посвятив, якимось чином сам на хутір повернувся, стіл накрив, чекає… Майка ввійде, він: «Прошу, сідай, розговлятимемося…» Та вона його вб’є за такі жарти!
В Уляни свічка миготить. У Санджива — сонце. А Майчиної хати й не роздивитися в темряві. Покинула дирчик біля ґанку, увійшла до темної кімнати — усе ще сподівалася: зараз спалахне світло. Толя усміхнеться, спитає: «Злякалася?..»
…Тільки біла футболка Горохова на мотузці над піччю висить, що Майка її випрала напередодні.
Як зіщулилася на тапчані — з тим і Обливаний понеділок зустріла.
Уляна й хотіла віддати Майці з Горохом свої паски та крашанки, щоби в Прилуках посвятили, та останньої миті передумала: за кілька днів до Тьомки збиралася, і здалося — сама має посвятити й синові відвезти. Зібралася, разом із капулетцівськими бабами приватним автобусом дісталася найближчої церкви за двадцять кілометрів від хутора, на ранок неділі вже додому повернулася. А молодь десь затрималася. Виглядала, щоби «Христос воскрес!», а їх усе нема й нема.
— От… І де заблукали? А віддала б їм свої паски? І що б було? — засмутилася.
У понеділок зранку поклала до кошика кілька крашанок, паску, води в кружку налила — буде сусідці Обливаний понеділок! — пішла до Майчиної хати.
— Майє… Толю! Ви вдома? — Побачила дирчик біля ґанку, стукнула у двері. — Дитино…
Двері розчахнулися — не замкнені. Уляна злякалася, зазирнула до кімнати — Майка скрутилася на тапчані: обхопила руками коліна, притисла їх до грудей. І не озирнулася до сусідки.
— Дитино… Що сталося? — Забула про «Христос воскрес!».
— Толя… зник.
— Як?!
На вечір понеділка про таємниче зникнення Гороха знали всі Капулетці. Полкан відірвався від святкового столу, власною персоною припхався на Лупин хутір у супроводі хороброго Галагана.
— Так! Що тут у нас?!
Майка крізь сльози вкотре переповіла дільничному події великодньої ночі. І про одкровення прилуцького міліціонера згадала: Толя, виявляється, з Прилук. Мати його там живе.
Полкан записав до блокнота прізвище прилуцького приятеля Гороха, потилицю почухав.
— Так! Завтра зранку висуваюся з’ясовувати обставини трагедії на місце події, — визначився. — Тільки в моєму «Ланосі» бензин скінчився. Грошей на бензин даси?
Майка і грошей дала, і сама просилася з Полканом поїхати, та дільничний остудив:
— Не бабське діло. Галагана візьму.
— Може, Толька в Капулетцях? — припустив Микола. — Закрився в хаті й бухає. Свята ж…
— І хату перевіримо, — погодився Полкан.
Уляна хотіла залишитися біля Майки, та дівчина затялася: не треба. Жінка тільки зітхнула: «Добре… Як геть зле буде — приходь». Санджив — той упертіший. Усівся на ґанку разом із Хаусом.
— Що ти тут робиш? — Майка вийшла на подвір’я, обійшла стороною котяру, бо надто недобро косував.
— Побуду поруч. Ти не зважай. Але тобі стане легше.
— Хіба я просила тебе про допомогу?
— Ти просто не знаєш, що тобі потрібна моя допомога, — усміхнувся Санджив.
— Забирайся! — спустошено кинула Майка, замкнулася в хаті.
Та Санджив залишився. Бачила з вікна, як вмостився зручніше, чула, як муркотить під ніс дивну мантру, ніби спокій навіює. Навіть Хаус роззявив пащу, позіхнув, та раптом насторожився, увіп’явся жовтими очима в одну точку. Майка відстежила погляд страхітливого кота — на грушу дивився. А на груші, на місці, де раніше скніли ікони, сидів величезний чорнющий крук.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.