Читати книгу - "На запах м’яса"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Люко Дашвар
На хуторі з'являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня.
Чи вона втекла від одного кохання у пошуках іншого? Адже майстер на всі руки Толя прикипів до неї всім серцем! А може, вона відьма, бо розорила гніздо крука й випила яйця?
Майя ховається від світу зі своєю страшною таємницею. Чи зможе хтось розгадати її?
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Люко Дашвар На запах м’яса
1
Бабу прикінчили під вечір.
У темному закутку поряд із кролячими клітками.
— І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?.. — спитав Петро Реп’ях, кремезний здоровань років сорока без особливих прикмет: якби не наївні очі й соляра під нігтями, і не згадаєш, із ким здоровкався.
Кум Микола Галаган Реп’яхові по сиську. Та кістка важка, гонор під кадиком.
— Ніж у тебе тупий!
Потягся до напівпорожньої пляшки і тільки-но намірився набульбенити, аж за вікном – хрусь.
Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.
— А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…
— Атас! — Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.
Петро до нього накарачках.
— Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?
Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!
Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке “здаватися”?! боронитиметься, поки не лусне!
Очі примружив.
— Тьху ти! — розігнувся, вила кинув. — Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!
Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло “Полкан”, хоч трісни!) — грубий дядько з гарбузячим пузом, на якому жодна одежина не застібалася, — переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.
— Так, хлопці! — кумам. — Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.
— Якого?!
— Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. — І алкотестер йому. — Дмухай!
Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.
Полкан очам не повірив. Принюхався.
— Горілка ж?.. Горілка! Ану, ще дмухни.
— Давай я, — зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. — Новісінький…
— А то! — похвалився дільничний. Реп’яха в бік. — Ну!
Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…
— Та як “нема”?! — збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. — Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!
Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув — ой, Божечку! — три проміле!
— Ну, слава Богу! Працює, — Полкан аж засопів од хвилювання. — А я думав…Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.
— Що то є три проміле? — зацікавився Галаган.
— Кордон. До трьох проміле — ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох — уже важкий.
— То ти на кордоні?
— І вдень, і вночі. Служба, бля! — Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. — Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?
— Яку Галю? — здивувався Реп’ях.
— Та ясно яку — поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!
— Моторолера шкода, — сказав Петро. — Я його поштарці зі старих “Берліна” і “Туриста” зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.
Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.
— Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?
— Купили, — вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. — У Петрової Томки в магазині.
— А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!
— Та всралася нам та Галя! — психонув Галаган. — Петро хату продав. Ото й гуляємо…
— Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? — не повірив Полкан.
— А то в мене десять хат! — буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.
— Ах, ти ж короста! — обурився мєнт. — Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…
Галаган йому чарку — тиць! Обмий і ти гарну справу!
— Я ж… — Полкан стопку до рота. Хлобисть — і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.
Куми його попід руки та до дерев’яного столу із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс — занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.
Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:
— І хто… ті руїни купив?
— Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.
— От бля… — геть засмутився Полкан. — Наливай! — Чарку підняв. — За тітку Галю-покійницю. Хай їй земля пухом!
Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумів потягся.
— Коліться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув… Довго бабу різали, бо ніж у вас тупий.
Галаган усміхнувся в’їдливо, зібрав зі стола сирні крихти, вкинув до рота.
— Сирну бабу в жінки з холодильника поцупив, хай би вона… — сказав. — Давилися солодким, горілку закусювали. А що робити? Усі нормальні люди баб на Пасху ліплять, а моя Оксана і на Різдво завжди спершу сирну бабу під гніт ставить, а потім уже до куті береться.
Майка все товкла собі — до Різдва б щезнути. До сміху, вертепів, радощів, зорі ясної, щоби — пропадіть ви всі! — не знайшли, хоч би хто й потикався.
Трусилася в напівпорожньому рейсовому автобусі — сунув від столиці на північ. На сусідньому сидінні веселі баби горілкою гріються: певно, усі яйця-сир-сметану в Києві розпродали.
— Будеш?
Ні! Я не з ваших. До вікна прилипла: скоріше б ті Капулетці! Години три мордуватися, бо село те за двісті кілометрів від Києва, у лісах неподалік Добриків, де є сільрада, школа і пошта, магазин і Лариса Вікторівна — фігуриста дівчина-нотаріус у кабінеті зі штучними квітами на облупленому підвіконні. Три дні тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вікторівна довго й ретельно готувала договір купівлі-продажу старої хати з десятьма сотками землі в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп’ях за три
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.