Читати книгу - "Останній дон"

— Звичайно, він мав би вас влаштовувати. Та мушу вам зізнатися ще в одному. Він, правда, просив мене, щоб я цього не замовчував. — Мер вперше перейшов на такий довірливий тон. — У нього дружина і троє дітей, і вони повинні виїхати разом із ним.

Піппі одразу ж вирішив наперед, що його відповідь буде негативною.

— A-а,— протяг він,— тоді буде дуже важко. Коли ми з ним побачимося?

— Він прийде в сад, коли посутеніє,— сказав мер. — Все буде спокійно, я про це подбав.

Лія Вацці виявився невеличким на зріст чоловіком, але з тією дротяною жилавістю, яку багато сицилійців успадкували від далеких арабських предків. Смаглявий, вродливе яструбине обличчя, шляхетні риси, якось давав собі раду з англійською мовою.

Вони сиділи у меровому саду за столиком, на якому стояла пляшка червоного домашнього вина, тарілка з оливами із сусідніх дерев і хліб, хрусткий і випечений цього ж вечора, ще теплий, а поряд з усім цим — ціла теляча нога, всіяна, мов чорними діамантами, горошковим перцем. Лія Вацці їв, пив і не зронив жодного слова.

— Про вас мені дали найкращі рекомендації,— почав Піппі. — Не знаю, що й казати. Чи зможе людина з вашими знаннями та досвідом почуватися щасливою в Америці на службі в іншої людини?

Лія глипнув на Кросса, а потім відповів Піппі:

— Ви маєте сина. Що б ви робили, якби йому щось загрожувало? Мені треба, щоб моя дружина і діти були в безпеці, і заради цього я служитиму будь-кому.

— Для нас це буде трошки небезпечно,— розважав Піппі. — Ви ж розумієте, що я повинен подумати, заради чого я йду на такий ризик?

Лія стенув плечима.

— Тут я вам не суддя. — Він, здавалося, змирився з тим, що йому відмовляють.

— Було б легше, якби ви приїхали сам-один,— запропонував Піппі.

— Ні, моя сім'я житиме разом або разом загине. — Вацці зробив паузу. — Якщо я залишу їх тут, то Рим перетворить їхнє життя на пекло. Тоді я вже краще піду й здамся.

— Проблема полягає в тому, як вас і вашу сім'ю переховати,— пояснив Піппі.

Вацці знову стенув плечима.

— Америка простора,— сказав він. Запропонував тарілку з оливами Кроссові і спитав майже насмішкувато:— Твій батько міг би тебе покинути?

— Ні,— відповів Кросс. — Він такий самий старосвітський, як і ви. — Кросс вимовив це похмуро, але з легенькою тінню усмішки. Потім додав:— Я чув, що ви також займалися фермерством.

— Оливки,— відказав Вацці. — У мене свій прес.

Кросс звернувся до Піппі:

— А як щодо родинної мисливської хатини в Сьєрра? Він міг би разом із своєю сім'єю доглядати за нею і так заробляти на прожиток. Вона на відлюдді. — Він обернувся до Лії. — Зможете жити в лісах? — Лісами називали все, що не лежало в межах міста. Лія знизав плечима.

Вирішально вплинула на Піппі Де Лену сила Лії Вацці як особистості. Хоч Вацці і не був великий, але від його постаті віяло магічною силою. В ньому відчувалось щось моторошне — людина, на яку чигала смерть, не боялася ні пекла, ні раю.

— Добра ідея,— сказав Піппі. — Прекрасний камуфляж. А для особливої роботи зможемо вас викликати і дати трошки підзаробити. То вже буде робота на власний ризик.

Вони побачили, як м'язи на обличчі Лії, коли до його свідомості дійшло, що його взяли, розслабились. Коли заговорив, то його голос злегка тремтів:

— Хочу подякувати вам за те, що ви врятували мою жінку і дітей,— дивився він при цьому просто на Кросса Де Лену.

* * *

Виявлену до нього милість Лія Вацці відтоді більше ніж відпрацював. Виріс від солдата до командира всіх Кроссових оперативних груп. Наглядав за шістьма людьми, що допомагали йому наводити лад у загорожі мисливської хатини, на тій території також стояв його власний будинок. Справи його йшли вгору, він набув громадянства, діти вчилися в університетах. Всього цього Лія домігся власною відвагою, розсудливістю, а понад усе — вірністю. Тож коли отримав сигнал, що йому слід приїхати до Кросса Де Лени в Лас-Вегас, то з великою охотою поклав валізу в новенький «б'юїк» і подався в довгу дорогу до Веґаса, а там у готель «Ксанаду».

Ендрю Поллард з'явився в Лас-Вегасі першим. Він прилетів з Лос-Анджелеса обіднім рейсом, перепочив біля одного з велетенських басейнів готелю «Ксанаду», кілька годин перекинувся по маленькій в очко, потім йому непомітно дали знак, що слід зайти в кабінет Кросса Де Лени в апартаментах на даху.

Вони привіталися за руку, і Кросс сказав:

— Довго я вас не затримаю. Увечері зможете полетіти назад. Все, що мене цікавить,— це повна інформація, яка у вас є, про того хлопця Сканнета.

Поллард коротко виклав усе, що сталося, і поінформував, що Сканнет тепер зупинився в готелі «Беверлі-Гіллз». Розповів про свою розмову з Бенцом.

— Отже, насправді сама Атена їм до дупи, просто йдеться про завершення фільму,— сказав він Кроссові. — До того ж студія не надто переймається такими подіями. У мене відділення з двадцяти двох людей тільки й займається нахабними причепами. Такі як він справді непокоять кінозірок.

— А як на це дивиться поліція?— поцікавився Кросс. — Вони могли б якось зарадити?

— Ні,— відказав Поллард. — Поліція втручається лише після скоєння злочину.

— А як ви самі? — допитувався далі Кросс. — На вас працює добірна команда.

— Мені слід бути обачним,— пояснив Поллард. — Якщо я візьму круто, то можу втратити свій бізнес. Знаєте, які швидкі на розправу суди? Навіщо мені витикати носа?

— А цей Боз Сканнет, що він за людина?

— Його не залякаєш,— сказав Поллард. — Якщо казати правду, то це він лякає мене. Це з тих шибайголів, які не думають про наслідки. Його родина має гроші і політичний вплив, і він гадає, що йому все зійде з рук. Ще він, як би це сказати, полюбляє ризиковані ситуації, такі герої трапляються. Якщо ви збираєтесь ним зайнятися, то слід усе серйозно зважити.

— Я завжди серйозний,— запевнив Кросс. — А тепер ви тримаєте Сканнета під наглядом?

— Звісно,— сказав Поллард. — Він здатний на будь-які капості.

— Зніміть нагляд,— попросив Кросс. — Я не хочу, щоб будь-хто за ним дивився. Зрозуміло?

— Гаразд, якщо така ваша воля,— погодився