Читати книгу - "Останній дон"

Десять років тому Піппі Де Лена взяв із собою на Сицилію і свого сина Кросса, та поїздка мала становити один з етапів синового навчання. Завдання полягало не так у вербуванні, як у доборі, бо не одна сотня охочої молоді з тугою мріяла про те, як їх візьмуть до Америки.

Піппі з сином приїхали в невелике містечко за п'ятдесят миль від Палермо, в край вимурованих з каменю сіл, оздоблених яскравими сицилійськими квітами. Їх радо вітали в будинку самого мера.

Мер був коротун із круглим черевом, черевом у прямому і в переносному значенні, бо слова «людина з черевом» — це сицилійська ідіома, що означає ватажка мафії. До будинку прилягав гарний сад, де росли фіги, оливки та лимони, і саме там Піппі проводив співбесіди з охочими. Той сад був напрочуд схожий на сад Клерікуціо в Дестамі, хоч в Америці, звісно, не було таких яскравих барв і лимонних дерев. Мер вочевидь був закоханий у красу, бо, крім саду, мав ще милу дружину і трьох чарівних, гарненьких донечок, уже цілком сформованих жінок, дарма що всі троє лише вступали в свої кільканадцять років.

Та Кросс бачив, що на Сицилії його батько зовсім інша людина. Тут не зоставалося й сліду його безтурботної галантності, зникали чари, він лише засвідчував кожній жінці свою мовчазну і стриману повагу. А вночі, в їхній спільній кімнаті, наставляв Кросса: «З сицилійцями треба бути дуже обережними. Вони не довіряють чоловікам, що цікавляться жінками. Якщо ти переспиш із чиєюсь донькою, ми звідси живі не виберемось».

Наступні кілька днів приходили чоловіки для розмови з Піппі. Він мав свої критерії. Претенденти мали бути не старші за тридцять п'ять років і не молодші від двадцяти. Якщо вони одружені, їм треба було мати тільки одну дитину. Зрештою, за них мав поручитися мер. Піппі розтлумачував ці критерії. Якщо людина надто молода, на неї може справити завеликий вплив американська культура. Якщо надто стара — не пристосується до Америки. Якщо матиме більше ніж одну дитину, буде надто обережна за вдачею, щоб іти на ризик, якого вимагатиме обов'язок.

Дехто з чоловіків був так тяжко скомпрометований в очах правосуддя, що мусив покидати Сицилію. Дехто просто шукав кращого життя в Америці, і то байдуже, яким коштом. Дехто був надто тямущий, щоб покладатися на долю, і відчайдушно прагнув стати солдатом Клерікуціо; такі були найкращі.

У кінці тижня Піппі відібрав потрібні йому двадцять чоловік і подав список мерові, що мав схвалити кандидатури й підготувати папери для еміграції. Мер викреслив зі списку одне прізвище.

— Я гадав, що він буде для нас годящий, — мовив Піппі. — Невже я помилився?

— Ні-ні, — заперечив мер, — ти, як завжди, мав рацію.

Піппі здивувавсь. Адже до всіх завербованих мали ставитись дуже добре. Одинакам давали квартири, подружжям із дитиною — невеличкі будинки. Кожен мав би постійну роботу. Всі вони жили б у Бронкському анклаві. Згодом дехто з них стане солдатом «родини» Клерікуціо й забезпечить собі пристойне життя.

Людина, чиє прізвище викреслив сам мер, мала б добре в'їстися йому в печінки. Але чому тоді її вибрали для співбесіди? Піппі відчув, що пахне смаленим чисто в сицилійському дусі.

Мер пильно спостерігав за реакцією Піппі і, здавалося, читав його думки й тішився тим, що вичитав.

— Для мене ви надто сицилієць, щоб я брався вас обдурити,— сказав мер.

— Викреслене мною прізвище належить людині, за яку моя дочка збирається вийти заміж. Заради доччиного щастя я хочу, щоб той хлопець ще рік побув тут, а потім можете його брати. Відмовити йому прийти на співбесіду я не міг. А ще однією причиною є те, що я маю на оці чоловіка, якого, гадаю, вам слід узяти замість нього. Чи не зробите мені ласку з ним зустрітися?

— Про що мова! — погодився Піппі.

— Не хочу перед вами приховувати,— вів далі мер,— що йдеться про особливий випадок, і йому слід виїхати негайно.

— Знаєте, я маю бути дуже обачний,— попередив Піппі.— Клерікуціо дуже вимогливі.

— Все відповідатиме вашим інтересам,— запевнив мер,— але справа дещо небезпечна. — Потім він розповів про Лію Вацці. Недавнє убивство члена магістрату викликало сенсацію в світовій пресі, отже суть справи була Піппі і Кроссові відома.

— Якщо прямі докази відсутні, то чому у цього Вацці таке безвихідне становище?— спитав Кросс.

Піппі пояснив:

— Хлопче, це Сицилія. В поліції також служать сицилійці. Член магістрату був також сицилійцем. Всі знають, що вбив Дія. Кому в голові процесуальна чистота! Якщо він потрапить у їхні руки — то йому смерть.

— А ви зможете вивезти його звідси й доправити до Америки? — спитав Піппі.

— Так,— запевнив мер,— вся складність тільки в тому, щоб у Америці його приховали.

— Виглядає на те, що тут більше мороки, ніж він того вартий,— засумнівався Піппі.

Мер знизав плечима.

— Признаюся, що йдеться про мого друга. Але на таке не варт зважати. — Він зробив паузу і ледь усміхнувся на знак того, що зважати таки варто. — А ще він дуже високої проби «фахівець». Добре знається на підривній справі, а це заняття із дуже складних. Вміє користуватися шворкою, старим і дуже корисним ремеслом. Само собою — ніж і пістолет. Та найважливіше те, що він розумний, на всі руки майстер. А непохитний — як скеля, ніколи не скаже зайвого. Тільки слухає й уміє розв'язувати язики. А тепер скажіть: хіба у вас не знайдеться що робити для такої людини?

— Так наче Господь почув мої молитви,— одразу ж зреагував Піппі. — Все ж таки, чому така людина втікає?

— Бо в додачу до всіх своїх інших чеснот він ще й розсудливий,— сказав мер.

— Не хоче спокушати долі. Тут його дні лічені.

— І такий добрий фахівець,— цікавився далі Піппі,— буде щасливий служити в Америці простим солдатом?

Мер нахилив голову від надміру сором'язливого співчуття.

— Він справжній християнин, і, як завжди нас повчав Христос, сповідує покірність.

— З такою людиною я мушу познайомитись,— сказав Піппі,— навіть заради того, щоб хоч подивитися. Але наперед нічого не можу гарантувати.