Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стиснув губи, не в змозі заперечити правдивість цих слів. Вони опинилися в центрі конфлікту, де кожен хибний крок міг стати останнім. Його погляд ненароком ковзнув до Кіри, яка стояла поруч, її руки нервово стиснуті в кулаки.

Кіра, відчуваючи, як напруга в кімнаті загострюється, раптово ступила вперед, стаючи між Максимом і Астаротом.

— Тату, зачекай! — її голос був різким, але в ньому бриніла сила, що змусила всіх завмерти.

Астарот різко повернув голову до неї, його очі спалахнули лютим гнівом. Він рвонувся зі стільця, його масивна постать нависла над столом, і він загримав, перебиваючи її:

— Ти що, забула, Кіро?! Я бачив тебе там, унизу, в тому клятому депо! Пістолет цього виродка біля твоєї голови, його палець на курку! Я бачив, як він готовий був пустити тобі кулю в скроню! І ти смієш його захищати?! Не будь дурепою, як твоя мати, що вірила в таких, як він, і згинула через це!

Його голос прогримів, як вибух, сповнений болю й люті. Герман мимоволі відступив на пів кроку, його рука смикнулася до пояса, де мав би бути ніж, а Максим стиснув кулак так, що кісточки побіліли. Спогад про депо вдарив його знову — він тримав її на прицілі, ненависть і недовіра кипіли в жилах, а її очі, сповнені страху й водночас виклику, дивилися прямо в нього. Але він не стрельнув. І тепер її батько кидав це йому в обличчя.

Кіра не здригнулася. Її обличчя на мить спотворила тінь від згадки про матір і той день у депо, але вона швидко взяла себе в руки. Її очі звузились, і вона відповіла тихо, але з пронизливою силою, вплітавши в слова свою хитрість:
— Не важливо, що бачив ти, тату. Ти бачив пістолет біля моєї голови, але я бачила його очі. Він не стрельнув — хоч міг, хоч мав усі причини. Ти бачив мою слабкість, а я бачила його силу. І якщо ти зараз відкинеш його, ти втратиш більше, ніж просто союз — ти втратиш шанс, який я вистояла для нас обох.

Астарот завмер, його гнів зіткнувся з її словами, і на мить його впевненість похитнулася. Кіра скористалася цим, її голос став м’якшим, але гострим, як лезо:
— Він не твій шпигун, і не буде ним. У депо він міг убити мене, але відпустив. Він тут не для того, щоб підставляти нас, а щоб знайти шлях. Дай йому шанс — не заради нього, а заради мене, якщо я ще щось для тебе значу.

Астарот насупився, його погляд буравив доньку. Спогад про неї в полоні, із пістолетом Максима біля скроні, все ще палав у ньому, але її слова вдарили по його гордості й змусили задуматися. Він повільно сів назад, його пальці стиснули край столу так, що дерево скрипнуло.

— Ти права, — промовив він нарешті, його голос був строгим, але вже без того дикого гніву. — Але в нашому світі довіра — це розкіш.

Герман, який стежив за цим із напруженим диханням, відчув, як його повага до Кіри стрімко зростає. У депо він бачив її як ворога, як частину пастки, але тепер вона стояла перед Астаротом, тримаючи удар і перевертаючи ситуацію. Його скептицизм розтанув — вона була не просто донькою демона, а гравцем, який знає, як виграти.

— Тату, — продовжила Кіра, її голос став тихішим, але ще впевненішим, — я вірю, що Максим і Герман хочуть налагодити відносини. Якщо ми не дамо їм шансу, це може обернутися катастрофою для всіх нас.

Вона кинула швидкий погляд на Максима, і в її очах промайнуло тепло — не страх, як у депо, а щось нове, що вона тут же приховала, повернувшись до батька. Максим відчув цей погляд, і його цинічна броня здригнулася. У депо він тримав її на прицілі, готовий стрельнути, але не зробив цього. А тепер вона була тут, захищаючи його перед своїм батьком, і це било по ньому сильніше, ніж він чекав.

Герман хмикнув, його погляд ковзнув від Кіри до Максима.

— Я помилявся, — сказав він низько, із ноткою неохочого визнання. — Вона не просто вивертається. Вона знає, як грати, і вона з нами — попри все, що було в тому клятому депо.

Максим коротко кивнув, його обличчя залишалося непроникним, але в очах промайнула тінь подиву. Кіра стояла перед Астаротом, тримаючи удар і захищаючи їх, і це було більше, ніж він чекав після всіх їхніх розбіжностей — вокзалу, депо, її хитрощів. Її сила й розум пробивали тріщину в його звичній недовірі, хоч він і тримав це при собі.

Астарот поглянув на свою дочку з м’якою, але настороженою усмішкою, що контрастувала з його попередньою люттю.

— Кіро, — почав він, його голос став нижчим, із ноткою батьківської зверхності, — ти все ще думаєш, що можеш усіх переграти, як на вокзалі. Ти ставиш на нього, але чи знаєш ти, на що він справді здатен? Один хибний крок — і ти опинишся там, де була в депо, тільки цього разу я не встигну тебе витягти.

Кіра відчула, як її серце стиснулося від згадки про депо, але не відступила. Її очі звузились, і вона відповіла з рішучістю, що межувала з холодною впевненістю:

— Тату, ти не розумієш. Я не сліпа, як ти думаєш. У депо я стояла з його пістолетом біля скроні — і він не стрельнув, хоч мав усі причини. Максим і Герман не просто виживають, вони борються за щось більше. Якщо ти не даси нам шансу, ти втратиш не тільки мене, а й можливість вистояти проти тих, хто наступає нам на п’яти.

Астарот насупився, але в його очах промайнула тінь гордості за її гострий розум. Він знав, що вона виросла хитрою й сильною, але її вибір усе ще гриз його, як стара рана. Він зітхнув, його тон залишився суворим, але з ноткою поступки: