Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Ту, де йдеться про вбивство кайзера.

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо.

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу.

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б?

У те, що він — мандрівник у часі?

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував.

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б.

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору.

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться.

Відтак витягнув з більшого ранця снайперську гвинтівку — найважче з усього, що там лежало. Ця зброя своє завдання виконала, та й Бернадет її бачила, тож носитися з нею далі не було сенсу. Потім вийняв звідти взагалі все, залишив тільки одну зміну одягу, пару книжок та ще якісь дрібнички, надбані вже у цьому столітті. А тоді з меншого ранця переклав туди комп’ютер, запасний пістолет, гроші та смартфон із чи не найкоштовнішим своїм скарбом — фотоальбомом. Якщо вже тікати, то з одним ранцем буде набагато легше, ніж із двома.

Ще один, останній погляд навколо.

Що ж, начебто все, можна рушати.

Адже вже час.

Не те щоб він особливо переймався тієї миті, виживе чи ні. Навпаки, був би, здається, абсолютно щасливий загинути, прошитий поліцейськими кулями. Орден Хроноса висотав із нього життя.

Спершу відібрав найбільшу в його житті любов, а тепер певною мірою позбавляв і шансу знайти любов удруге. Адже він покохав Бернадет. Кохав її і далі.

Проте Стентон мав план і знав, що мусить цей план виконати. Попри все, йому хотілося таки попередити нове майбутнє про старе. Залишити розповідь про те, якою була історія, перш ніж він її змінив. Для цього мав повернутися у Константинополь.

Він підхопив ранець і ступив до дверей.

Та не встиг взятися за ручку, як та ворухнулася.

Заки двері прочинилися, Стентон уже спрямував на них свій пістолет.

Через поріг ступила Бернадет.

Стентонові в ніс ударив запах ще теплого, щойно з печі, хліба. Під пахвою у неї і справді був затиснутий буханець.

— Боже мій, — озвалася вона, — ти що, стріляти зібрався?

— Тебе не було, — тихо мовив він, але пістолета не опустив. — Ще й п’ятої немає. Чому ти пішла?

— Сон мені не йшов, — пояснила Бернадет. — Та й як заснути, коли лежиш біля чоловіка з іншого світу? Ніби мало того, що ти змусив мене в тебе закохатися, то ще й, на додачу до всього, виявився мандрівником у часі.

Говорила і всміхалася. Усміхалася тією самою чарівною усмішкою, яка так причарувала його ще тоді, у потягу до Загреба. Та ось ця усмішка дещо пригасла.

— Г’ю, ти так і не передумав стріляти? Чому ти в мене цілишся? І чому це ти одягнений, з торбою в руці… ти що, йдеш?

Стентон опустив пістолет. На душі враз трохи полегшало… чи принаймні зажевріла непевна надія на полегшення.

— Я прокинувся, тебе не було. То й подумав…

Її обличчям пробігла тінь печалі.

— Подумав, що я тобі не повірила?

— Ти ж пішла, і я…

— Теж зібрався йти, так, Г’ю? І якби я простояла у черзі за гарячим хлібом ще п’ять хвилин, то вже тебе тут не застала б? — Вона зиркнула на стіл, потім — на ліжко, яке з ним ділила. — І ти навіть записки не залишив? Не черкнув, чорт забирай, навіть двох слів на прощання? Оце так мало все закінчитися? Ти збирався просто взяти і зникнути? А казав, що мене кохаєш!

— Так і є… я справді тебе кохаю, Берні, дуже кохаю. Тебе не було… я запанікував… вибач.

І він опустив на підлогу свій ранець.

Її обличчя трохи розпогодилося.

— Я не хотіла тебе будити — тільки й того. Знай совалася туди-сюди, як та дурепа, і курила, а ти ж іще повністю не одужав, сон тобі потрібен. То я й подумала: піду купити свіженького гарячого хліба, щоб ти мав чим поснідати, коли прокинешся. Не знаю, чи є на світі щось ліпше за свіжий хліб тільки-но з печі, хіба ж ні? Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч.

Стентон усміхнувся. Його з головою поглинуло відчуття величезної полегші. Вона й далі могла бути його.

Властиво, вона й далі була його.

А як же близько він підступив до того, щоб її втратити. Якби лише на дрібку швидше зібрався, якби вона лише на дрібку загаялася, купуючи той хліб, вони не побачилися б уже ніколи.

— З’їмо по скибці зараз? Чи стрибнемо спочатку ще трохи у ліжко? — спитала з кокетливою усмішкою Бернадет. — За пів годинки він навіть охолонути не встигне.

Стентона раптом охопило таке збудження, що йому мало не запаморочилося в голові. Вона й далі його кохала. Вона й далі хотіла з ним кохатися.

— Я голосую за ліжко, — сказав він.

Бернадет почала розстібати ґудзики.

— Ото дурненький, — мовила вона, скидаючи свій легкий літній плащик, — думав, я пішла, а я тільки вискочила купити йому свіжого