Читати книгу - "Промінь"

У свій тринадцятий день народження Денис, як завжди, вийшов погуляти з собакою, і, як завжди, спустив Джекі з повідця на краю парку. Повітря лежало, неначе вода в осінньому ставку — шарами. У затінках воно було прохолодне, але сонце гріло так ніжно і з такою іронією, що Денис усміхався, підставляючи йому лице.

На баскетбольному майданчику стукав м’ячем жилавий, високий чоловік з ранньою сивиною: Денис уже бачив його тут, вітався й був упевнений, що це просто сусід, а хто ж іще? Коли Денис підійшов, баскетболіст раптом кинув м’яча йому прямо в руки:

— З днем народження, Денисе.

— Дякую, — Денис трохи здивувався його обізнаності й кинув м’яч назад. Сусід атакував кільце, м’яч закрутився в сітці, як упіймана риба:

— У мене для тебе новини. Бачиш, твоя мати продала мені тебе.

Говорив він доброзичливо, буденно, ледь усміхаючись і дивлячись в очі. У світі повно божевільних, але сусід-баскетболіст досі здавався Денисові здоровим.

— Сподіваюся, дорого, — сказав Денис машинально й пошукав очима собаку: йому захотілося негайно звідси піти. Тим більше, що нікого, крім нього й безумця, на майданчику в цю мить не було.

— Та не продешевила, — той і досі всміхався. — Коли тобі було два дні від народження, ти загинався в кювезі, й лікарі нічого не могли вдіяти — я прийшов до твоєї матері й запропонував зберегти тобі життя за умови: коли тобі виповниться чотирнадцять, я тебе заберу.

Він злегка кивнув, немов сподіваючись на розуміння. Денисові стало холодно, і ноги перетворилися на дві панчохи, набиті скловатою. Як цей божевільний знає, що Денис народився завчасно, і його насилу врятували?!

— Але мені тільки тринадцять, — сказав він перш, ніж устиг подумати.

— От-от, — незнайомець знову кивнув, так просто й природно, неначе вони з Денисом обговорювали ціни на собачий корм. — Тобі потрібен час, щоб звикнути до цієї думки. Сьогодні я просто попередив. Через рік, у цей самий день, я тебе заберу.

— Старий ідіот!

Денис кинувся навтьоки. Добре, що Джекі примчалася на перший поклик, можливо, відчула в його голосі і жах, і відразу. Зазвичай її з парку додому виманити неможливо.

Мамі досить було кинути на нього погляд, щоб її лице стало зосереджене й стривожене:

— Що сталося?

На кухні двійнята готували сюрприз для іменинника. Денис повів маму в дитячу й причинив двері:

— На майданчику в парку — божевільний маніяк. І він мене знає.

— Ви могли познайомитися в Мережі? — мама мислила, як завжди, миттєво.

— Не знаю, — Денис задумався. День народження був зазначений у нього в профілі, отож, теоретично…

Він усміхнувся — з полегшенням.

— Знаєш, могли. У мене в профілі у «Фейсбуку» справжнє фото й день народження, і…

— Скільки разів ми говорили про безпеку в інтернеті?!

— Вибач, твоя правда… — він уже сміявся, щоправда, трохи нервово. — Цей дурень сказав, що ти «продала» мене, коли мені було два дні, і він мене «забере», коли мені виповниться чотирнадцять, і…

І тоді Денис уперше в житті побачив, як люди непритомніють.

День народження було зіпсовано, хоч мама трималася чудово. Гості нічого не помітили, або не показували знаку. Три давні шкільні приятелі гідно оцінили страви, сказали вітальні слова й майже весь вечір провели, граючи на приставці. Оля й Коля, Денисові брат і сестра, проспівали пісню, винесли саморобний торт — кособокий і зворушливий. Денис задмухав свічки. Ніколи раніше він не думав, що простенька маска спокою, уваги й веселості може виснажувати, наче добування вугілля в глибокій шахті.

Ні секунди за весь цей день, з часу лиховісної зустрічі, він не міг знайти собі місця. І нехай би він пам’ятав про незнайомця постійно — ба ні, увага на щось відверталась, він забував, а потім згадував заново, і щоразу від спогаду ставало гірше. І нехай би він думав тільки про божевільного, але мама! Уперше в житті він бачив її такою безпорадною, розгубленою і нещасною. Знепритомнівши, вона до смерті його налякала, а потім ще довго не могла заспокоїтися, починала щось розповідати й уривала, і від того, що мама, рідна скеля, перебувала в такому жалюгідному стані, Денису здавалося, що небо впало на землю.

Потім він згадав, що йому сьогодні тринадцять. Якщо одна скеля впала — інша повинна встати й підтримати її. Він не може собі дозволити занадто довге дитинство.

Увечері він чув, як батько втішав маму, переконливо, виразно, цілком даремно: «Це чийсь дурний жарт». «Це просто слова». «Чого конкретно ти боїшся? Ходімо в поліцію, напишемо заяву, якщо тобі так буде спокійніше. Повідомимо: псих погрожував викраденням дитини. Нехай божевільного замкнуть».

Денис прийшов у спальню, коли вона розчісувала волосся перед сном:

— Знаєш, це як маятник. Спершу надієшся, потім боїшся, сильніше надієшся, сильніше боїшся, і так без кінця. Дуже страшно.

Вона кивнула — зрозуміла, про що він.

— Ми зупинимо наш маятник. Я обіцяю — ніхто ніколи мене не забере. Я ж не коробка з цукерками, правда?

Вона всміхнулася.

— Усім так сподобався день народження. Наступного року запросимо більше народу, добре?

Вона майже засміялася. Потяглася до нього, накрила хвилею свого запаху, обійняла за плечі:

— Дякую. Так і зробимо.

Більше вони не говорили про незнайомця, і заяву в поліцію не понесли. Тільки якось, через місяць після події, мама запитала в машині, від’їжджаючи від шкільних воріт:

— Який він був?

Денис не перепитував, про кого мова.

— Високий, років сорока. Худий.

Мама кивнула, дивлячись на дорогу:

— Я була сама не своя…