Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті.

Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон.

А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати.

Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда.

Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво — і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби.

— Авжеж, Берні, — сказав він. — Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього.

Вона хвильку помовчала.

— Любий, — озвалася врешті, вперше так його назвавши, — це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає?

— Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити.

І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити.

Бернадет намагалася його зупинити. Намагалася змусити його замовкнути, погрожувала, що піде від нього негайно, тієї ж ночі, якщо він і далі городитиме казна-що та ще й наполягатиме, що це — правда. Та Стентон благав, щоб вона вислухала. Він налив у склянки ще бренді, одним духом вихилив свою і налив знов. Замкнув двері і затиснув у кулаку ключ. Казав, що любить її, і просив зрозуміти.

А тоді зізнався, що то він убив кайзера.

Побачивши, як розширилися від жаху очі Бернадет, Стентон заходився розповідати їй про Велику війну, про страшну бійню, про те, що завинив у тій війні насамперед кайзер, якого треба було будь-що зупинити, про мільйони врятованих життів. Сказав, що нещодавні події у Берліні його жахнули, та все одно він усією душею вірить, що вчинив правильно.

— Зараз я тобі покажу, — мовив урешті-решт, — покажу за допомогою технологій майбутнього фотографії того, що я відвернув. Почитаю вірші, які розбивають серце — і які вже не буде потреби писати.

Та коли він підвівся і рушив був до меншого ранця, де лежав замаскований під книжку ноутбук, Бернадет спинила його і сказала:

— Ні, Г’ю, зачекай. У цю торбу я вже зазирала, пам’ятаєш? Покажи мені краще, що у тебе в більшій торбі. Якщо справді мене кохаєш — покажи.

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще — розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом.

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона:

— Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому.

Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко.

— То ми будемо разом? — запитав він. — Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене?

— Так, — шепнула вона. — Завтра й почнемо.

— У мене залишилася ще одна, остання справа, — мовив Стентон. — Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою.

— Шшш, — цитьнула Бернадет, — шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати.

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав.

Очі в нього заплющилися.

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все — кінець його самотності.

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав.

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої — вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого.

Спав міцно і глибоко.

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня.

Він трохи змерз.

І був сам.

Бернадет у ліжку не було.

38

Не було її і в кімнаті.

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила.

Вмить Стентон був уже на ногах.

Він розповів. Розповів геть усе.

А вона сказала, що йому вірить.

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину