Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Можливо, вся штука була у слові «купити», яке прозвучало вже двічі.

Невже це воно спонукало Стентона раптом згадати?

Її гаманець так і лежав на столі. Всього якусь хвилину чи дві тому він мало не переплутав той гаманець зі своїм.

Бернадет тим часом уже розстібала блузку, з-під якої визирала спідня сорочка. Корсета не вдягнула, і груди під тонким шовком бубнявіли вільно, нічого їх не стискало й не обмежувало. Стентонові нараз страшенно захотілося підійти і до них торкнутися. Поцілувати. Він же кохав її. І хотів.

А проте на столі так і лежав гаманець.

— За що ти купила хліб, Берні?

— Ммм? — блузку Бернадет уже зняла, а тепер розстібала тоненький шкіряний ремінець своєї модної, напрочуд короткої спідниці, яка закінчувалася трохи вище кісточок, виставляючи напоказ високі чобітки на ґудзиках, якими вона дуже пишалася.

— Твій гаманець на столі. З собою ти його не брала. От мені й цікаво, за що ти купила хліб.

Бернадет на мить спинилася.

— Мала кілька монет у кишені. Г’ю, ми йдемо кохатися чи так і будемо говорити про закупи?

То була брехня, і Стентон збагнув це тієї ж миті. Брехня, яка розбила йому серце.

—  Берні, — сказав він, — ти пам’ятаєш той день, коли ми вперше зустрілися, в потягу? Коли ти сказала, що оплату за обід ми розділимо на двох і ти випишеш чек?

Чи пам’ятала вона? Бо він пам’ятав, пам’ятав кожне слово. Про ту першу їхню зустріч він пам’ятав усе; ті спогади були йому дуже дорогі.

— До чого ти хилиш, Г’ю? — спитала вона.

— Ти сказала, що я можу дати на чай, якщо маю таке бажання, бо ти монет у кишенях не носиш ніколи. «Вони розтягують тканину і просто нищать силует». — Бернадет аж рота злегка роззявила, і він побачив ті милі, ледь нерівні зубки, які так любив. — Цю хлібину тобі дали в поліції, правда? Щоб ти мала чим пояснити свою відсутність, якщо я прокинусь, доки ти повернешся?

Якщо у нього й залишались іще якісь щонайменші сумніви, то ледь помітне вагання, яке майнуло в неї на обличчі, умить їх розвіяло. Вона була сильна жінка, проте зараз грала роль приманки у пастці — становище, якому, м’яко кажучи, не позаздриш. А тут її спіймали на брехні, тож хоч-не-хоч доводилося прораховувати варіанти. Про це йому розповіли прегарні зелені очі, які раптом примружилися — лишень на якусь частку секунди, та від нього це не сховалося.

Що йому все відомо, Бернадет збагнула відразу і заперечувати навіть не намагалася. Блеф закінчився.

— Ти хворий, Г’ю, — сказала вона, і тепер уже на тих чарівливих смарагдових очах забриніли сльози. — Ти ж обманюєш сам себе. Тебе треба… ти маєш бути у… Г’ю, ти мусиш зрозуміти. Ти божевільний.

І перед Стентоном розверзлася безодня самотності ще глибша, ніж могло примаритися у найстрашнішому сні. В ту безодню він тієї миті і падав.

— Я не божевільний, Берні, але бачу, тобі цього не зрозуміти. Просто я попросив тебе повірити у те, у що ти повірити не здатна. Це для тебе занадто, я вже просік.

«Я вже просік». Ще один вислів із іншого часу. Колись такі вислови їй подобалися. Вони несли щось нове. Тепер же він бачив на цьому милому веснянкуватому обличчі лише страх. Вона його боялася. Дуже боялася.

— Г’ю, ти вбив імператора Німеччини, а провину приписав іншим, невинним людям, і їх тепер арештовують, арештовують цілими тисячами. Ти — маніяк. Злий маніяк. Маніяк-убивця. Я кохала тебе. Я справді тебе кохала, але ти хворий, тебе треба ізолювати.

— Берні, дозволь, я покажу тобі, — заблагав він. — Покажу тобі, що…

— У ту твою магічну фотокоробку я дивитися не буду! Твої фокуси мене не цікавлять! Я вже бачила, як ті твої голочки повернули тебе до життя. Знаєш, у тобі є щось чаклунське. Але ти ще й убивця… думаю, й ерцгерцога ти також хотів убити і…

Хліб випав у неї з рук, вона затулила долонями лице і заплакала.

Стентон ступив уперед і спробував її пригорнути, але вона відсахнулася так, наче руки у нього були з розжареного металу.

— Не торкайся до мене! Не торкайся до мене, Г’ю! Я вже тобі сказала. Там, де є брехня, любові бути не може, а ти — брехун. Не знаю… може, ти взагалі ніякий не божевільний, а все це — якась страхітлива британська змова проти Німеччини. Мене вже нічого не здивує. Знаю тільки одне: я тебе просто ненавиджу.

Стентон здався. Розібратися з цією новою мукою, помістити її в один ряд із іншими своїми муками ще буде час. Коли-небудь згодом.

І що це він узагалі робить? Благає її. Намагається пригорнути. Гру ж програно. Вона донесла на нього в поліцію. Вся берлінська військова машина вже на ходу: убивця нарешті попався. Час рухатися.

Стентон знову підняв пістолет, а заодно й спробував укласти якийсь план і прорахувати свої шанси.

Тут іще нікого немає. Вони не кинулися негайно за адресою, яку отримали від Бернадет, не ввірвалися відразу до кімнати, не витягли його з ліжка, не пришпилили своїми чобітьми до підлоги. Натомість дали дівчині хлібину і відправили назад, з усіма її усмішками та розстебнутими блузками, щоб утримати його на місці. Знають уже, що він вельми вправний убивця, та ще й до зубів озброєний і загнаний у кут, а тому дуже небезпечний. Хочуть узяти живим, розсудив Стентон.

То що ж вони робитимуть? Підійдуть до справи розважливо і спокійно. Зберуть групу захоплення. Терпляче дочекаються сприятливої нагоди і схоплять його, коли він вийде з будинку.

«Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч».

Отже, так усе й задумано. Діяти напевне, без зайвого поспіху. Очистити вулицю. Розмістити групу захоплення. Надійно перекрити всі шляхи навколо на той випадок, якщо перша спроба схопити його провалиться.

Значить, якщо бути обережним, час висковзнути, можливо, ще є.

Щоб таки дістатися до Константинополя і залишити пересторогу.

А тоді вже пірнути у Босфор.

Він підійшов до вікна і непомітно визирнув надвір. Звісно ж, безлюдно на вулиці вже не було. Три чоловічі постаті: одна — тут, інша — там, ще інша — дещо віддалік. Усі в цивільному: котелок, фетровий капелюх з широкими крисами, канотьє. Один читає газету, другий курить цигарку, третій просто підпирає знічев’я стіну. Досвідченому оку досить одного погляду, щоб умить розпізнати зовнішнє спостереження. Як діти, чесне слово… ще б гармату на двері навели.

— Г’ю, поліції відомо, що