Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але в твій перший день я таксамо скажу, шо принадність влади тобі слід буде вивчити ще до того, як ти виростеш більший, бо це та річ, яка відділяє чоловіків від хлопчиків, хоть і не так, як це уявляють більшість чоловіків.
От і все, шо я тут напишу. Посторонні очі, і таке інше.
Ой, синку, в світі так багато див. Не давай нікому переконати тебе в іншому. Так, життя у Новому Світі важке, я це навіть тут перед тобою визнаю, бо раз уже я почала це всьо записувати, то маю писати чесно, такшо я визнаю, шо мало не впала у відчай. Ситуація в поселені, певно, складніша чим я зараз можу пояснити, і є речі, які ти сам вивчиш, і то скоро — подобаються вони мені чи ні. У нас були проблеми з їжею, і з хворобами, і дуже важко було навіть до того, як я втратила твого та’ і майже здалася.
Але я не здалася. Я не здалася через тебе, через мого прекрасного, прекрасного хлопчика, мого дивовижного сина, котрий може зробити цей світ кращим, котрого я пообіцяла ростити тільки в любові і надії, і котрий, клянуся, побачить, як цей світ стане кращим. Я клянуся.
Бо коли я перший раз взяла тебе на руки нині зранку, і погодувала тебе зі свого власного тіла, я відчула до тебе так багато любові, шо вона мені майже здавалася болем, я так ніби я ледве би змогла витримати ще хоть секунду.
Але то — майже.
І я співала тобі пісню, яку мені співала моя мама, а її мама співала їй і так далі…»
І тут, на диво, Віола співає.
Реально співає.
Моя шкіра стає гусяча, в грудях болить. Вона, певно, чула всю мелодію в мене в Шумі, і ясно шо Бен її співав, і от ця пісня, викочується просто з її рота як перегук дзвонів.
Голос Віоли перетворює світ на голос моєї ма’, котра співає пісню.
Якось рановранці, коли сонечко вставало,
Чув я, як дівчина в долині співала,
Не покидай мене, не залишай мене,
Як тобі духу мене кинути стало?
Я не можу дивитися на неї.
Я не можу дивитися на неї.
Я притискаю руки до голови.
— «Це сумна пісня, Тодде, але є в ній і обіцянка. Я ніколи не залишу тебе, ніколи не покину тебе, і я обіцяю це тобі, аби одного дня ти пообіцяв це іншим і це була правда.
Ех, Тодде! Ти оце плачеш. Це ти плачеш у колисочці, прокинувся після свого першого сну свого першого дня, прокинувся і відразу почав кликати світ до себе.
Такшо на сьогодні я відкладу письмо.
Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».
Віола замовкає і залишається тільки річка і мій Шум.
— Тут є ще, — через деякий час каже Віола, коли я так і не піднімаю голову, а вона просто гортає сторінки. — Тут ще дуже багато, — вона знову дивиться на книжку. — Прочитати тобі кінець?
Кінець.
Прочитати останнє, шо моя ма’ написала мені в останні дні перед тим як…
— Ні, — швидко кажу я.
«Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».
Навіки в мому Шумі.
— Ні, — знову кажу я. — Давай це наразі буде кінець.
Я оглядаюся на Віолу і бачу шо її лице таке саме сумне, як мій Шум. Її очі вологі, підборідя тремтить, лише трошки, лише легеньке тремтіня в світанковому сонці. Вона бачить шо я дивлюся, відчуває шо мій Шум слідкує за нею, і вона відвертається лицем до річки.
І тут, у цьому ранкові, у цьому новому сході сонця, я дешо розумію.
Я розумію дешо важливе.
Таке важливе, шо коли світанок остаточно приходить, я мушу встати.
Я знаю шо вона думає.
Я знаю, шо вона думає.
Навіть подивившись на її спину, я знаю шо вона думає і шо відчуває і шо відбувається всередині неї.
З того, як повернуте її тіло, як вона тримає голову і руки і книжку на колінах, як ціпеніє її спина, коли вона це всьо чує в мому Шумі.
Я можу це прочитати.
Я можу прочитати її.
Бо вона думає про то шо її батьки також прилетіли сюди з надією, як і моя ма’. Вона думає, чи надія в кінці нашого шляху така сама облудна, як і та, шо була в кінці шляху моєї ма’. Вона бере слова моєї ма’ і вкладає їх в уста своїх власних ма’ і та’, і чує як вони кажуть шо люблять її і шо скучили за нею і бажають їй усього на світі. І вона бере пісню моєї ма’, і вплітає її у все навколо, аж поки вона не стає її власним сумом.
І це їй болить, але це добрий біль, але він однаково болить, але він добрий, але він болить.
Їй боляче.
Я знаю це всьо.
Я знаю шо це правда.
Бо я можу читати її.
Я можу читати її Шум, хоть у неї нема Шуму.
Я знаю, хто вона.
Я знаю Віолу Ід.
Я підношу руки і беруся за голову, аби втримати то всьо всередині.
— Віоло, — шепочу я нетвердим голосом.
— Я знаю, — тихо каже вона, міцно обнімаючи себе руками. Не дивлячись на мене.
І я дивлюся, як вона сидить там, як дивиться через річку і ми чекаємо, поки повністю засвітає, і кожен із нас знає.
Кожен із нас знає другого.
39. Водоспад
Сонце підбивається в небі, а річка гучна, а ми дивимось на той берег і тепер бачимо, як вона біжить у кінець долини, плюючись піною і нуртуючи.
Віола ламає закляття, яке запало поміж нами.
— Ти вже знаєш, що в нас буде попереду, правда? — каже вона.
Вона дістає бінокулі і дивиться вниз по течії. Сонце встає над краєм долини. Їй приходиться прикривати лінзу рукою.
— Шо там? — кажу я.
Вона натискає на одну-дві кнопки і знову дивиться.
— Шо ти бачиш? — питаюся я.
Вона передає бінокуль мені.
Я дивлюся вниз по ріці, дивлюся на буруни, на піну, аж до…
Аж до кінця.
За пару кілометрів річка просто закінчується.
— Ще один водоспад, — кажу я.
— Він ніби більший за той, що ми бачили з Вілфом, — каже вона.
— Дорога якось його обійде, — кажу я. — Такшо хай він нас не турбує.
— Я не про це.
— А про шо?
— Я про те, — каже вона, трошки хмурячись від моєї нездогадливості, — що біля настільки великого водоспаду просто не може не бути міста. Якщо вже ти вибираєш місце для першого поселення десь на цій планеті, то долина біля підніжжя водоспаду з чудовими родючими землями та готовою водою — вона з космосу виглядатиме ідеально.
Мій Шум трошки голоснішає — але тільки трошки.
Бо хто би міг подумати?
— Притулок, — кажу я.
— На що завгодно закладаюся, ми його знайшли, — каже вона. — Закладаюся, що коли ми підійдемо до водоспаду, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.