Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Ліна приносить сніданок. І ми по-братськи ділимо на трьох. Виявляється, хлопчики знову зголодніли, і не проти скуштувати ароматного какао зі здобними булочками. Мимоволі згадується уривок з “Карлсона”, коли вони з Малим сиділи на даху і насолоджувалися подібними ласощами, спостерігаючи за вечірнім Стокгольмом. В дитинстві я любила цю книгу. І мріяла, щоб у мене був такий вірний та пустотливий друг.

У нас перед очима зовсім не Стокгольм і навіть не Швеція, і вже точно не Земля, але вигляд не менш чудовий. Рівна, як дзеркало, водна гладь Вініконського моря, суворі скелі, крики сполошених вічно голодних чайок і яскраве синє небо, без жодної хмаринки.

— Як гадаєте, можливо нам варто вибратись на погулянку? — замислено дивлюся на сонячні відблиски, що сяють на воді. — Погода дивовижна.

— Гуяти! Гуяти! — радісно плескає в долоні Гленн і нетерпляче підскакує на стільчику.

З ним все ясно, повертаюся до Сета.

— А ти як на це дивишся?

Хлопчик набуває серйозного вигляду, зовсім як дорослий, і відкидається на спинку стільця, копіюючи манеру Теодора.

— Мабуть, можна, — повільно киває, відпиваючи з чашки напій. І якби не "молочні вуса", що виникли при цьому у нього під носом, образ молодого лерда був би повністю виправданий.

Я ледве стримуюсь, щоб не пирснути від сміху, не хочу ставити дитину в незручне становище. Тому просто прикриваюсь чашкою та роблю великий ковток, щоб нічим не видати себе. Але є Гленну в силу віку не властива подібна делікатність.

— Сет! Вуся! У тебе вуся! — регоче він, тикаючи у старшого брата пальцем.

Почервонілий Сет квапливо ставить на стіл чашку і кидається у ванну до дзеркала.

— Хихикаєш, — жартівливо хмурю брови, спостерігаючи, як заливається сміхом дитя.

— Вусятий Сет, — веселиться малюк.

— Значить, і ти зараз будеш "вусятий", — пирхаю.

А коли Сет повертається з вбиральні на нього спокійнісінько чекають за столом, незворушно попиваючи свої напої, “вусяті” молодший брат і майбутня мачуха.

Кімната наповнюється дзвінкою тишею, і я вже починаю турбуватися, чи не сприйняв він це як глузування з нього, а не спробу підбадьорити. Але через хвилину гнітюче мовчання вибухає завзятим дзвінким сміхом. Сет охоплює живіт руками і, зігнувшись навпіл, регоче так заразливо, що й ми не витримуємо і починає підхихикувати, пирхаючи в чашки.

— Ви так гуляти підете? — витирає сльози.

— Тільки в тому випадку, якщо і ти знову придбаєш собі подібну прикрасу, — заявляю у відповідь, перевівши дух від сміху.

На прогулянку ми йдемо, звичайно, умившись. Про “вуся” на наших обличчях більше ніщо не нагадує.

До обіду ми проводимо час біля моря, насолоджуючись свіжим солоним повітрям, останніми теплими літніми днями та надзвичайно спокійною та безвітряною погодою. Зібравши цілу колекцію черепашок та гарних каменів, з яких ми придумали взимку робити подарунки та вироби рідним, повертаємось у замок.

Сета відразу виловлює майстер Дуги, і повідомляє, що після обіду чекає свого учня в класній кімнаті. А ми з Гленном йдемо зустрічати Рігана та Ілін, які вже мали б приїхати.

Ілін не впізнати. Вона виглядає рум'яною і повною сил. Від недавньої хвороби не залишилося й сліду. Вона по черзі обіймається з усіма домочадцями і, підхопивши на руки Гленна, починає його голубити і цілувати. Видно, що скучила за малюком, та й він за нею не менше. Незважаючи на рекомендації лікаря почекати з роботою, вона після недовгого відпочинку та перекусу виявляє бажання відразу ж приступити до своїх обов'язків.

— Ти не уявляєш, як я сумувала в цій лікарні, — ділиться враженнями. Гленн стомлений прогулянкою та подіями спить у своєму ліжечку. А ми, вмостившись за столом, тихо розмовляємо. Зої розливає чай по чашках і розставляє тарілочки з тістечками.

— А в нас тут новина, — шепоче. — Ева та Теодор збираються одружитися.

— Серйозно? — Ілін відкриває від подиву рота.

Я коротко киваю у відповідь.

— Ох, як це чудово! — сплескує руками. — Ми всі знали, що рано чи пізно цим і закінчиться.

— Тобто всі? — недовірливо жмурюся, міряючи поглядом своїх співрозмовниць.

— А то, — пирхає Зої. — Тео з самого початку так на тебе дивився… Немов ладен був з'їсти.

— Швидше придушити, — бурмочу собі під ніс і відкушую шматок від тістечка, намагаючись приховати ніяковість.

Жінки змовницьки переглядаються, але далі розвивати тему не наважуються.

— А ти сама як? — Зої повертається до Ілін.

Та відразу ж заливається рум’янцем.

— Ніяк, — зітхає, миттю втративши колишню веселість.

Я здивовано витріщаюсь, не розуміючи, в чому справа.

— Ілін, якщо гора не йде… — повчально починає економка. — Він так за тебе злякався, цілу ніч у лікарні провів…

— Якщо я Рігану не цікава, то чому маю вішатися йому на шию. Я дівчина, зрештою, а він чоловік. Якщо у нього не вистачає сміливості зробити перший крок, то я... знайду когось сміливішого.

— Так воно так, — сумно підсумовує Зої. — Але ж життя це не зведення правил та інструкцій.

Ми всі втрьох сумно зітхаємо і дружно беремо ще по одному тістечку. А я в душі сподіваюся, що у Ілін із Ріганом все налагодиться. Ось воно, виявляється, які пристрасті вирують зовсім поруч.

— А що в мене є, — раптово змовницьки починає Зої і весело підморгує мені.

Я перекладаю погляд на неї, проковтнувши останній шматочок, і здивовано спостерігаю, як вона витягає звідкись з-під столу пухкий зошит.

— Не може бути? — плескає в долоні Ілін. — Весільний каталог мадам Озоньє!

— Він самий, — киває Зої і, зсунувши посуд убік, кладе на його місце розкритий журнал. — Мені Теодор доручив допомогти тобі вибрати вбрання на весілля. Завтра приїде модистка для зняття мірок.

Усередині все завмирає від хвилювання. Мені знову накриває відчуття, що все це коїться не зі мною. Не віриться, що за тиждень я виходжу заміж. Стану дружиною коханої людини, стану мамою його синам та нашим майбутнім дітям.