Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

мене. Ми знову почали кохатися. Я знову йому довіряю. А це буде

останнім кроком на шляху повернення до того життя, що ми його

мали, поки я не вчинила тієї жахливої штуки. Поки в мене не почав

викидати коники мозок.

— Готова? — питає він.

Киваю.

Тримаючись за руки, ми вдвох підіймаємося рипкими сходами. Треба

облаштувати тут освітлення. Решта будинку така гарна — мабуть, якби

ця його частина була не такою моторошною, я почувалася б краще.

Хоча тому, що я зробила, усе одно нема жодного виправдання.

От уже ми опиняємося біля дверей кімнати на горищі. Якось аж

зашвидко, як на мене. Ми стоїмо біля дверей тієї самої кімнати, яку

моя хвора уява чомусь перетворила на карцер. Енді зводить брови.

— З тобою все гаразд?

— Т-так… так, здається.

Він натискає на ручку й прочиняє двері. Світло вимкнене, у кімнаті

темно, хоч в око стрель. І це дивно, адже тут є вікно, а сьогодні, я це

достеменно знаю, повня — я ж бо милувалася місяцем з вікна спальні.

Ступаю крочок уперед, вдивляюся в потемок і тіні.

— Енді… — Сковтую клубок у горлі. — Ти не міг би ввімкнути

світло?

Він смикає за поворозок, у кімнаті вмикається світло. Але не

звичайне світло. Світло, що ллється з-під стелі, мало не засліплює

мене. Воно неймовірно яскраве, я такого зроду не бачила. Я випускаю

пальці Енді та обіруч затуляю собі очі.

А тоді чую, як грюкають двері.

— Енді! — гукаю я. — Енді!

Очі мої вже трохи призвичаїлися до цього неймовірно яскравого

освітлення. Коли примружуюсь, мені вдається роздивитися. І… все тут

виявляється точнісінько таким, як я пам’ятала. Пошарпана лежанка в

кутку. Шафа із цебром. Крихітний холодильник, де на полиці лежать

три пляшечки з водою.

— Енді? — видихаю я.

— Я тут, Ніно.

Голос його звучить притишено.

— Де? Де ти?

Я роззираюся, досі мружачись. Пальці мої намацують холодний

метал ручки. Я повертаю її…

Ні. Ні. Цього не може бути.

У мене що, знову зрив? Це все мені ввижається? Ні, це неможливо!

Усе здається таким реальним.

— Ніно, — знову чую я голос Енді. — Ти мене чуєш?

Я затуляю очі долонею.

— Тут таке яскраве світло… Чому воно таке яскраве?

— То вимкни його.

Я роззираюся, бачу нарешті поворозок і смикаю щосили. Відчуваю

гострий проштрик полегшення, коли занурююся в темряву. Це триває

секунди дві — поки я не розумію, що взагалі нічого не бачу.

— Очі трохи призвичаюються, — знову чую голос Енді. — Але не

надто. Я забив дошками вікно минулого тижня та облаштував тут нове

освітлення. Якщо вимикаєш світло, стає темно, хоч в око стрель. А

якщо вмикаєш… якщо вмикаєш, ці суперяскраві лампочки таки

нівроку світять, еге ж?

Я заплющуюся. Не бачу перед собою нічого, крім темряви.

Розплющуюся.

Те

саме.

Жодної

різниці.

Дихання

моє

пришвидшується.

— Світло — це привілей, Ніно, — каже мій чоловік. — Мати

помітила, що ти часто забуваєш вимикати світло. Чи тобі відомо, що в

інших країнах живуть люди, у котрих навіть електрики немає? А ти що

робиш? Ти просто її марнуєш.

Я притискаю долоню до дверей.

— Це мені не ввижається, еге ж?

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, що ти схиблений хворий покидьок.

Енді там, за дверима, сміється.

— Можливо. Але з нас двох саме ти потрапила до психушки, тому

що намагалася вбити себе й доньку. Поліція заскочила тебе на

гарячому. Ти визнала, що намагалася це вчинити. А коли вони приїхали

оглянути будинок, ця кімната виявилася звичайною собі коміркою для

речей.

— Це все було насправді, — видихаю я. — Це все насправді

відбувалося. Ти…

— Я хотів, щоб ти зрозуміла, із чим маєш справу. — Голос його

звучить потішено. Те, що відбувається, його розважає. — Я хотів, щоб

ти зрозуміла, що станеться, якщо спробуєш утекти.

— Я розумію. — Кашляю, прочищаючи горло. — Присягаюся, що не

втечу. Просто випусти мене звідси.

— Ще рано. Спершу ти маєш бути покарана за те, що марнуєш

електрику.

Звучання цих слів викликає в мене неймовірне відчуття дежавю.

Мені здається, що мене зараз знудить. Коліна підтинаються.

— Отже, що ми маємо, Ніно… — веде далі Ендрю. — Я ж

добросердий, тому в тебе є альтернатива. Або ввімкнути світло, або

сидіти в темряві. Вирішувати тобі.

— Енді, будь ласка…

— Добраніч, Ніно. Завтра поговоримо.

— Будь ласка! Енді, не роби цього!

З очей у