Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

віддаляються. Від криків жодної користі. Я знаю це, тому що рік тому

все було точнісінько так само. Він так само мене замкнув, як оце

сьогодні.

І я чомусь знову дозволила йому це зробити.

Я уявляю, що все знову буде, як тоді, минулого разу. Як вийду

нарешті із цієї кімнати квола, запаморочена. Як він знову підлаштує

все так, буцімто я намагалася нашкодити собі чи, ще гірше, Сесілії. І

після того, що сталося минулого разу, всі швидко йому повірять. Я

уявляю, як мене знову розлучать з дочкою. Я ж бо щойно отримала

змогу бути з нею.

Я не можу дозволити, щоб це сталося. Просто не можу.

Я здатна на все.

***

Енді знову залишив мені в холодильнику три пляшечки з водою. Я

вирішую залишити їх на наступний день, бо це все, що в мене є, і я

зеленого поняття не маю, скільки тут проведу. Тому воду треба

потримати до того часу, коли я справді знемагатиму від спраги. Коли

здаватиметься, що язик у мене перетворився на наждак.

А от ситуація зі світлом справді просто зводить мене з розуму. На

стелі висять дві лампочки без абажурів, обидві ультраяскраві. Якщо

вмикаю їх, у кімнаті стає так світло, що це просто неможливо

витерпіти. А якщо вимикаю, тут геть темно. Мені спадає на думку, що

можна спробувати викрутити бодай одну лампочку, якщо видертися на

комод. Я підсуваю його, і мені вдається це зробити. Тепер, коли

лампочка лишилася тільки одна, у кімнаті трохи краще, але світло все

одно таке яскраве, що доводиться мружитися.

Уранці Енді не приходить. Я сиджу на горищі цілий день, переймаючись за Сесілію, сушу собі мізки, намагаючись збагнути, що

робитиму, коли (чи то пак якщо!) звідси виберуся. Це не марення. Не

галюцинація. Це все справді зі мною відбувається.

Я маю це запам’ятати.

Уже надвечір нарешті чую кроки з того боку дверей. Я лежу в ліжку, світло вимкнене. Удень кілька тоненьких промінчиків сонця таки

пробилися крізь шпарини в забитому дошками вікні, тому я майже

розрізняла обриси предметів у кімнаті. Але зараз сонце зайшло, і в

кімнаті знову пітьма кромішна.

— Ніно?

Розтуляю губи, але горло надто пошерхло, щоб видушити бодай

слово. Кашляю.

— Так?

— Я тебе звідси випущу.

Чекаю, поки він додасть «але трохи згодом», проте він цього не каже.

— Тільки спершу, — мовить він, — ти мусиш засвоїти кілька

основних правил.

— Усе що захочеш.

«Просто випусти мене звідси, будь ласка».

— Перше. Ти нікому не розповідаєш, що знову побувала в цій

кімнаті. — Голос його звучить твердо. — Ти не розповідаєш про це ані

своїм подружкам, ані своєму психотерапевтові, узагалі нікому. Бо тобі

ніхто не повірить, а якщо ти надалі про це розводитимешся, це

свідчитиме про те, що ти знову мариш і бідолашна Сесілія в небезпеці.

Дивлюся в темряву просто себе. Хай навіть я здогадувалася, що саме

він казатиме, зараз мене все одно поймає лють. Як він може

розраховувати, буцімто я нікому не розповідатиму про те, що він мені

заподіяв?

— Ти мене розумієш, Ніно?

— Так, — видушую я.

— Добре. — Я мало не увіч бачу, як він задоволено шкіриться. —

Друге. Час від часу тебе доведеться виховувати. Це відбуватиметься в

цій кімнаті.

Він що, серйозно?

— Без варіантів. Забудь.

— Мені здається, ти не в тому становищі, щоб сперечатися, Ніно, —

форкає Ендрю. — Я просто розповідаю тобі про те, як ми житимемо

далі. Ти тепер моя дружина, і очікування від тебе в мене цілком

конкретні. Серйозно, це заради твого блага. Я ж бо змусив тебе

засвоїти урок про те, що не варто марнувати електрику, хіба не так?

Судомно хапаю повітря. Мені здається, що я задихаюся в цій темряві.

— Це заради тебе, Ніно, — повторює він. — Подивися лишень, скільки помилок ти накоїла в житті, поки тобі не стрівся я. У тебе була

робота з мінімальною зарплатою, без жодних перспектив. Ти залетіла

від якогось невдахи, який накивав від тебе п’ятами. Я просто

намагаюся зробити з тебе ліпшу людину.

— Краще б ми взагалі ніколи не зустрілися, — видихаю я.

— Так казати з твого боку дуже нечемно. — Він сміється. — Та, мабуть, не годиться тебе винуватити. Менше з тим, я вражений,