Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

або його мати постійно пильнують мене. Це була одна з умов, на яких

мене відпустили додому. Не знаю, скільки ще за мною наглядатимуть, коли я буду з дочкою, але цілком очевидно, що мені просто не

довіряють.

***

Сісі сидить на підлозі, поринувши в розвивальну гру, яку для неї

купила Евелін. Побачивши нас, донечка полишає гру, мчить до мене й

притуляється крихітним тільцем до моєї лівої ноги. Вона так за мене

чіпляється, що я насилу втримуюся на ногах. Попри те що мені не

дозволяють лишатися з нею наодинці, Сісі постійно липне до мене, відколи я повернулася з лікарні.

— Мамо, на руки! — Вона скидає рученята, і я підхоплюю її. Вона

вбрана в пелехату білу сукенку, трохи недоречну для маленької

дівчинки, яка просто грається у вітальні. Либонь, це Евелін її так

вбрала. — Мама вдома!

Евелін теж спинається на ноги, хоча не так прудко, як Сісі. Вона

повільно зводиться з канапи, обсмикнувши свої білосніжні слакси. Я

раніше ніколи не звертала була уваги на те, що Евелін часто вбрана в

біле — і саме цього кольору ті речі в моєму гардеробі, які особливо

подобаються Енді. Утім білий колір справді личить моїй свекрусі.

Схоже, замолоду вона була білявкою, а зараз волосся її має відтінок, середній між білявим і сивим. Воно в неї навдивовижу густе й здорове, як для жінки її віку. Евелін узагалі на диво добре збереглася, вигляд

моя свекруха має просто-таки бездоганний. Та я навіть найменшої

зачіпки в неї на светрі жодного разу не бачила.

— Дякую, що наглянула за Сісі, мамо, — каже Енді.

— Прошу, — озивається Евелін. — Вона сьогодні добре поводилася.

Але… — Жінка скидає очі до стелі. — Я помітила, що у вашій спальні

нагорі не вимкнене світло. Таке марнотратство.

Вона обдаровує сина несхвальним поглядом, і щоки Енді миттю

буряковіють. Я вже знаю, що для нього має колосальне значення, щоб

мама була ним задоволена.

— Це моя провина, — кажу я. Я зовсім не впевнена, чи це справді

так, але яка різниця? Можна взяти на себе провину, бо Евелін усе одно

терпіти мене не може. — Це я залишила світло увімкненим.

Евелін цокає язиком.

— Ніно, виробництво електроенергії потребує великої кількості

ресурсів. Маєш не забувати вимикати світло, коли виходиш з кімнати.

— Не забуватиму, — обіцяю я.

Евелін дивиться на мене так, наче геть у цьому не впевнена, але що

їй лишається? Вона ж бо не спромоглася завадити синові одружитися

зі мною. Утім, можливо, вона таки мала щодо мене слушність —

зважаючи на ту жахливу річ, яку я вчинила.

— Ми заїжджали купити щось на вечерю, мамо, — каже Енді. —

Маємо чим тебе пригостити. Залишишся?

Я відчуваю полегшення, коли Евелін хитає головою. Вона не з тих

людей, кого приємно запрошувати на вечерю. Якщо вона залишиться, це означатиме, що розкритикують нашу їдальню, чистоту тарілок і

столового начиння, та й саму їжу.

— Ні, я вже поїду, — каже вона. — На мене чекає твій батько.

Моя свекруха підходить до Енді. Якусь мить мені здається, що вона

збирається цьомкнути його в щоку — нічого на кшталт цього мені

раніше жодного разу не випадало бачити. Натомість вона тягнеться до

нього й поправляє його комірець, розгладжує сорочку. Нахиляє голову

до плеча, роздивляючись його, потім схвально киває.

— Гаразд, тепер можна їхати.

Коли Евелін іде, ми всі троє насолоджуємося смачною вечерею.

Сесілія сидить на своєму високому дитячому стільчику й пальцями

їсть локшину. Шматочок тіста якимось чином опиняється в неї на лобі

й там і лишається аж до кінця вечері. Але, навіть попри те що я

намагаюся насолоджуватися вечерею, щось мені дошкуляє, щось

непокоїть. З голови мені не йде порада доктора Г’юїтта. Він вважає, що мені треба підійнятися на горище. І Енді в цьому переконаний.

Можливо, вони обоє мають слушність.

Тому, коли Енді знову порушує цю тему після того, як ми вкладаємо

Сесілію спати, я кажу «так».

РОЗДIЛ СОРОК П’ЯТИЙ

Крок п’ятий. Як переконатися, що ти насправді не божевільна

— Діятимемо поступово, — каже Енді, коли ми зупиняємося біля

дверей, за якими сховано сходи, що ведуть на горище. — Але це піде

тобі на користь. Ти на власні очі побачиш, що боятися нема чого.

Пересвідчишся, що проблема виключно в тебе у голові.

— Так, — белькочу я.

Я знаю, що він має слушність. Але все справді здавалося дуже

реальним.