Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Мені, знаєш, теж було важко». «Ти просто дзвониш людям і складаєш перелік».
Вона що, плаче? По обличчю струменіли сльози гніву й розпачу.
— Робін? — мовила Лінда.
— Та нічого, нічого,— заговорила Робін, витираючи сльози зап’ястками.
Вона так хотіла повернутися на роботу протягом тих п’яти днів у квартирі з мамою та Метью, коли всі троє ніяково мовчали кожен у своєму кутку маленького помешкання, а поки Робін була у ванній кімнаті, Лінда пошепки розмовляла з Метью; Робін про це знала, але розпитувати не хотіла. Вона не бажала знову сидіти вдома, мов у пастці. Може, то було ірраціонально, але вона безпечніше почувалася посеред Лондона, коли могла виглядати кремезну постать у шапці, а не у себе в квартирі на Гастингс-роуд.
Нарешті зупинилися перед вокзалом. Робін щосили намагалася тримати емоції в собі, відчуваючи косі Ліндині погляди, коли вони йшли через людний вокзал до потрібної платформи. Сьогодні Робін з Метью знову лишаться самі, а отже, на горизонті маячіє привид останньої, вирішальної розмови. Робін не хотіла, щоб Лінда приїздила і жила в них, однак її неминучий від’їзд змусив визнати, що присутність матері її втішала, хоч вона і не помічала цього.
— Так,— сказала Лінда, поклавши свою валізу на полицю для багажу і повернувшись на станцію, щоб провести останні хвилини в товаристві доньки.— Це тобі.
В руці у неї було п’ятсот фунтів.
— Мамо, я не можу взяти...
— Можеш-можеш,— наполягла Лінда.— Поклади на депозит на нове житло — чи купи собі туфлі від Джиммі Чу на весілля.
У вівторок вони розглядали вітрини на Бонд-стріт — роздивлялися виставлені в них бездоганні прикраси, сумочки, які коштували більше за уживані машини, дизайнерський одяг, про який жодна і мріяти не могла. Було зовсім не так, як у крамницях Гарроґейта. Найбільше Робін задивлялася на вітрини взуттєвих магазинів. Метью не любив, щоб вона носила високі підбори; з відчуття протесту Робін забажала п’ятидюймові шпильки.
— Я не можу,— повторила Робін. Станція навколо гуділа відлунням і гомоном. Цього ж року батькам ще частково оплачувати весілля брата Стівена. Вони чимало вклали і в її власне свято, що його один раз уже відклали; купили сукню, заплатили за перешивання, втратили один завдаток за машини на весілля...
— Я хочу, щоб ти це взяла,— строго відповіла Лінда.— Або вкладися в самостійне життя, або купи собі туфлі на весілля.
Стримуючи нові сльози, Робін мовчала.
— Ми з татом повністю тебе підтримаємо у будь-якому рішенні,— додала Лінда,— але я хочу, щоб ти сама себе спитала, чому ти досі не розповіла нікому більше про скасування весілля. Не можна жити в такому підвішеному стані. Жодному з вас це не на користь. Бери гроші й приймай рішення.
І вона міцно обійняла Робін, поцілувала в шию під вухом і піднялася на поїзд. Робін зуміла всміхнутися, коли махала їй на прощання, та коли поїзд від’їхав від станції, забираючи маму назад до Мессема, до батька, лабрадора Раунтрі й до всього знайомого й приязного, Робін опустилася на холодну металеву лаву, сховала обличчя в долонях і тихо заплакала у банкноти, що їх дала їй Лінда.
— Усміхнися, любонько! В морі ще багато риби.
Робін звела очі. Перед нею стояв розпатланий чоловік. Над поясом нависало велике черево, усмішка була хтива.
Робін повільно підвелася. На зріст вона була така сама. їхні з чоловіком очі опинилися на одному рівні.
— Відвали,— мовила вона.
Чоловік моргнув. Усмішка перетворилася на злісну гримасу. Простуючи геть з Ліндиними грошима в кишені, Робін чула, як він кричить щось їй услід, але не розчула — і не хотіла слухати — що саме. У ній піднявся великий безформний гнів — гнів на чоловіків, які вважають вияв емоцій за спокусливо відчинені двері; на чоловіків, які прикидаються, ніби роздивляються вино на полицях, а самі витріщаються на твої груди; на чоловіків, для яких сама твоя фізична присутність — то вже запрошення до розпусти.
Гнів поширився і на Страйка, який відіслав її додому до Метью, бо тепер вважав тягарем; який ладен поставити під загрозу бізнес, побудований за її участі, взявши все на себе, тільки б не дати Робін робити те, що їй чудово вдавалося — подеколи краще, ніж Страйкові! Робін набула в його очах непозбувної вади — лише тому, що сім років тому опинилася біля нещасливих сходів у нещасливий час.
Тож так, вона обдзвонить для нього ці кляті клуби і салони, шукаючи паскудника, що назвав її «маленькою», але зробить ще дещо. Робін дуже хотіла сказати про це Страйкові, але до Ліндиного поїзду не було часу — а після того, як Страйк звелів їй лишатися вдома, розповідати вже й не хотілося.
Робін міцніше зав’язала пояс і, насупившись, попрямувала уперед. Вона відчувала повну правоту в рішенні розробити свій напрям розслідування, нічого не кажучи Страйкові — самостійно.
37
This ain’t the garden of Eden.
Blue Oyster Cult, “This Ain’t the Summer of Love”[31]
Якщо вже має сидіти вдома, то хоч весілля подивиться. Рано-вранці наступного дня Робін зайняла місце на дивані у вітальні, поклавши на коліна ноутбук і фоном увімкнувши телевізор. У Метью теж був вихідний, але він лишався на кухні, подалі від неї. Сьогодні він не пропонував їй чаю, не розпитував про роботу, позбавив від обтяжливих виявів уваги. Щойно поїхала її мама, Робін відчула, як щось у ньому змінилося. Він здавався стривоженим, сторожким, серйознішим. У тих тихих розмовах Лінда ніби переконала Метью: того, що сталося, можливо, вже не виправити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.