Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 36

Головний імперський дізнавач закотив очі й роздратовано цокнув язиком:

– Жодних думок, значить? – Про всяк випадок ще раз уточнив він.

Високий лорд похитав головою:

– Як я й сказав, я виявився дуже зручною мішенню. Я не п’ю протягом дня, але перед сном я практично завжди пропускаю келишок, а то й другий, вина. Тому, звісно ж, ​​в моєму барі завжди є пляшечка мого улюбленого вина. Раніше це було «Містблінді», тепер «Форньот». І, щиро кажучи, до сьогодні мені навіть на думку жодного разу не спадало задуматися над тим, хто займається поповненням мого бару. Мені було цілком достатньо того, що мій бар завжди заповнений.

– А гості? У вас же бували гості? Що вони пили? Яке вино замовляли? Насамперед, звичайно ж, мене цікавлять ваші брати та їхні дружини, – уточнив Ілберт Смартіс.

– Так, у мене бували гості, – кивнув Ніколас, – але, по-перше, мої стосунки з братами далекі від братніх, а з їхніми дружинами, відповідно, далекі від родинних і, тим більше дружніх… – розвів він руками. – А, по-друге, я сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте, що я Високий лорд? – з усмішкою поцікавився він.

Ілберт Смартіс мало не загарчав від досади.

– Добре, з братами та їхніми дружинами ясно! А інші гості? Той же ж капітан Маріус чи ваш прадід, наприклад. Їх також завжди обслуговували слуги?

– Раф віддає перевагу не вину, а віскі, а дід – п’є тільки коньяк. Усіх інших моїх гостей, наскільки я пам’ятаю, обслуговували слуги.

– І леді також? – безумовно поцікавився головний дізнавач.

– І леді також, – незворушно підтвердив його візаві.

Ілберт Смартіс докірливо похитав головою і важко зітхнув.

– Ну, от чому? Чому з вами усе так завжди складно, га, Ваша Високосвітлість?!

– Запитайте, щось полегше, – посміхнувся Його Високосвітлість. – Сам у шоці!

– А я у якому шоці! – усміхнувся головний дізнавач і махнув рукою: – Гаразд! Нам сьогодні й так неймовірно пощастило! От і будемо танцювати від цього успіху. І почнемо ми наші танці з Домініка. Дірку в його кабінеті усе одно приховати не вийде, тому пропоную повідомити йому, що ми знайшли його лабораторію, але при цьому не заглиблюватися в подробиці, що саме ми в ній виявили. Нехай він розповість нам, навіщо йому лабораторія. Зрозуміло, при Турині. У цьому випадку ми точно знатимемо, господарем якої саме лабораторії він є. Що ж до цієї лабораторії, якщо вже цьому нещасному, – кивнув він на тіло, що лежало на вівтарі, – ми усе одно вже нічим не можемо допомогти, окрім як, покарати злочинця, я пропоную залишити в ній усе як є. Його Високосвітлість відновить охоронні та сигнальні плетіння, а виноград вбере сліди наших аур та магії, так що навряд чи господар цієї лабораторії щось запідозрить…

– Якщо, звичайно ж, він не Домінік, – хмикнув Сіллі.

– Він не Домінік, – впевнено заявив головний дізнавач. – Хочеш, закладемось? Якщо виграю я, то ти… – задумався він, вигадуючи, щоб таке побажати.

– Ні-ні-ні! Не хочу! – Не став випробовувати  долю Сіллі. – Мені буде цілком достатньо побачити ваше обличчя, коли з’ясується, що це Домінік.

– Ну, не знаю, Сіллі, якось це малодушно, чи що… – з усмішкою помітила Вівіан.

– Зате безпрограшно! – підняв вгору вказівний палець юний геній.

– Так вже й безпрограшно? – пирхнув Ілберт Смартіс. – І я, і ти, і усі тут знатимуть, що я за свої слова відповідаю, а ти ні! До речі, ми вам не заважаємо, – кивнув він на Високого лорда, який взявся за роботу.

– Взагалі-то, ні, але без вас мені безперечно буде працювати легше, – прокоментував Ніколас.

– Тоді ми пішли, – сказала Вівіан, випроваджуючи з оранжереї шефа і колегу, і залишаючи її сама.

– Ох, шефе! Ну от, що ти за людина! Тебе навіть й подражнити безкарно не можна! – пробурчав Сіллі, як тільки Вівіан зачинила за ним двері. – Ну, добре-добре! Визнаю: я також думаю, що Домінік не має відношення до цієї лабораторії.

Хитро посміхнувшись, поцікавився шеф:

– А хто має, на кого б ти поставив?

Сіллі на мить підозріло звузив очі, потім махнув рукою.

– Гаразд, на що закладаємось?

– Я на відпустку! – оголосила Вівіан. – Хочу у відпустку! Відразу ж, як тільки закінчимо це діло!

– Загалом-то я не в тебе питав. Але якщо хочеш посперечатися замість мене з шефом, ласкаво просимо! – розвів руками Сіллі.

– Геній, як є, геній! – глузливо гмикнув Ілберт Смартіс.

– Ага! Геній переводити стрілки! – пирхнула Вівіан. – Ну то що, шефе, на що закладаєшся? І на кого ставиш?

Головний дізнавач ненадовго замислився…

– Вибір складний... добре, ризикну поставити на Жордана. Занадто вже він і його дружина впевнено себе почувають. Не вірю я, що це була просто гра на публіку. Так не зіграєш…

– А ставите що? – уточнила Вівіан.

– Ти хочеш сказати, що ти ставиш на Квентіна? – здивувався Ілберт Смартіс.

– А я маю вибір? – іронічно посміхнулася принцеса і нагадала: – Ми ж закладаємося! Тому в мене апріорі має бути інша думка! Хоча… якщо серйозно, то так, я ставлю на Квентіна!

– Угум, – кивнув головний дізнавач. – І чим же обґрунтована така твоя ставка? – з непідробно-палким інтересом уточнив він.

– Так-так, чим? – не менш палко підтакнув Сіллі.

– Тим, що я дуже-дуже сильно не люблю його дружину! – знизала плечима принцеса.

– Вагома причина! – дружним хором іронічно пирхнули Сіллі та Ілберт Смартіс.

– Думайте, що забажаєте! – гордо й незалежно пересмикнула плечима дівчина. – А я так відчуваю! Ну, що, шефе, на що закладаємося?

– На що? Г-ммм… – замислився той.

– Б’юся об заклад, що він боїться з тобою закладатися, після минулого разу, – не втримався і підначив шефа Сіллі.

– А на що ти закладаєшся? – солоденьким голоском поцікавився шеф, не залишившись у боргу.

– Мовчу-мовчу, – виставив уперед долоні Сіллі. – Мене взагалі тут нема.

– О! Придумав! – радісно оголосив головний дізнавач. – Якщо я маю рацію, ти, – перевів він погляд на Вівіан, – робиш за мене звіт у цій справі!