Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Табір польських найманців розташовувався верст за шість від Кракова. Тимчасове, наметове містечко, обладнане за звичаєм римських легіонерів. Квадрат, обнесений земляним валом та частоколом. По кутках — сторожові вежі. З однієї нас помітили заздалегідь, тож коли наблизилися до в'їзду на територію, нас уже чекав невеликий загін рекрутів на чолі з сивоусим лицарем.

— Добрий день, панове! — привітався я першим.

— І вам того ж, — відповів сивоусий. — Хто такі? З чим прибуваєте?

— Товариш військовий гусарського полку, хорунжий Антон Поліський. З ким маю честь?

— Вахмістр Калита, — назвався сивоусий. — Заплутали, панове, чи потреба в чому є?

— Та ось, хочу рекрутів у вас найняти…

— Багато хто хоче, — гмикнув вахмістр. — Та тільки для цього дозвіл короля потрібний. Будь-кому ми своїх воїнів не віддаємо.

— Є дозвіл, а як же… — я вийняв випростав руку і продемонстрував королівський перстень сивоусому.

Той уважно оглянув його і зобразив поклон.

— У такому разі, пане хорунжий, вам до капітана. Ти! — тицьнув пальцем у одного з рекрутів, що його супроводжували. — Бігом до їхньої милості. Попередь! Ви двоє! — вказав на інших. — Проведіть пана хорунжого.

— Дякую…

Вахмістр службу добре знав. Табір не лише зовні справляв враження, а й усередині панував ідеальний порядок та чистота. Начебто перед нашим приїздом тут провели генеральне прибирання.

Капітан Жебрівський, дізнавшись, що прибули покупці, перейнявся вийти назустріч особисто.

Я привітався з ним, обмінявся парочкою люб'язностей і перейшов до справи.

— Пане капітане, чи можу я найняти ваших людей?

— Чому ні? Якщо король дозволив, то хто ж заборонить? А багато хочете? Мої хлопці дорого коштують.

— Думаю, десяток подужаю.

— Якщо зброя та обладунок рекрутські, то з вас тисяча злотих.

— А якщо одягнути? Та коней добрих?

— А що саме? Вибирайте… — капітан простяг мені лист пергаменту, на якому було докладно розписано весь обладунок і озброєння. А так само — ціна.

Я вдумливо вивчив прейскурант. Прикинув свої можливості:

— Коней бойових під сідло це раз. Шолом гусарський — два. Жупан із кольчугою — три. Чоботи добротні — чотири. Рукавиці латні — п'ять. А зі зброї — шаблю, спис, пістоль і вогневий припас до нього.

— Дванадцять тисяч шістсот золотих і вони ваші… — подумки підрахувавши усе, відповів капітан.

— А якщо поторгуватись?

— Не на базарі, вашмость. У нас ціни тверді. І, повірте, хлопці того варті. У них, звичайно, досвіду замало поки що... Але як трохи повоюють — будь-якого крилатого гусара за пояс заткнуть.

— Ну що ж... Коли так, то по руках.

Поки я відраховував потрібну суму, підійшли і мої новобранці. Гарні. Шоломи на сонці горять, прапорці на списах тремтять. Богатирі… Коні герцюють, перебирають копитами. Так і намагаються пуститися скаком.

Капітан прийняв гроші, потис мені руку, а потім повернувся до рекрутів.

— Отже, синки. З цієї хвилини вступаєте на службу до хорунжого Поліського. Він вам тепер і мати, і батько, і військовий начальник. Не осоромте...

Рекрути тільки кивнули. Мовляв, не сумнівайся, не підіб'ємо.

Ні, не дарма кажуть, що дорога назад коротша. Домчали до Смоленська швидко і без пригод. Лише один раз вискочила нам навперейми ватага лісових розбійників, але вистачило двох залпів, щоб вони розбіглися. А різниця в рівнях була такою, що система мені цю перемогу навіть не зарахувала. Все одно, що зграю горобців розігнали.

Залишив супутників у корчмі, а сам подався до воєводи.

Той мене вже чекав. Королькович підвівся з-за столу і вийшов назустріч.

— Пане Антонію! Нарешті. Чекаю... Звістки попереду вас летять. Знаю, що передали подарунок королю, і що він вам доручив якусь важливу справу… Проходь, проходь. Сідай. У ногах, правди нема. Розповідай…

  Приговорюючи все це, воєвода взяв мене під руку і підвів до крісла. Почекав, поки я сяду, потім швидко обігнув стіл і зайняв своє місце.

— Ну ж… Не нудь. Хоча, постривай… — Королькович плеснув у долоні і слузі, що з'явився на знак, звелів подати вина.

Випили по ковтку, і я переказав йому більшу частину своїх пригод на шляху до короля і під Ченстоховою.

— Герой ... як є герой! — захопився той, потім заліз у стіл і вийняв звідти важку торбину. — Розумію, що порівняно з королівськими милостями це незначна нагорода, але зайвою все ж не буде.

— Дякую… Готовий і далі служити вашій милості, пане воєводо.

— І це ще не все, пане Антонію, — продовжив обсипати мене щедротами Королькович. — Відтепер у всіх лавках Смоленська ви зможете купувати будь-які товари на десять відсотків дешевше… А також вам дозволено наймати до свого загону мешканців міста. Заглядайте в корчму, там завжди знайдуться молодці, які бажають випробувати долю на полі бою. За дзвінку монету, звісно… — засміявся воєвода. — Або підмайстри, які вже хочуть стати майстрами, але не назбирали достатньо грошей, щоб сплатити внесок у гільдію. Вони охоче переберуться до вас, у Полісся. Яке, як я чув, давно вже не той нужденний хутір, яким було до вас.