Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Дякую, пане воєводо, — зображую уклін. — І можу лише повторити, що завжди до ваших послуг.

Королькович хотів щось додати, але у двері кабінету обережно постукали, потім вони прочинилися і всередину зазирнув хтось із слуг воєводи.

— Що таке? — невдоволено спитав Королькович.

— Пробачте, ваша милість, але тут якась черниця хоче терміново поговорити з паном хорунжим. Каже, дуже важлива новина.

— Черниця? — здивовано перепитав воєвода.

— Так, ваша милість...

— Гаразд, пусти її… — знизав плечима Королькович. — Може й справді щось важливе.

Двері відчинилися ширше і впустили до кабінету Мелісу.

— Отаман, — без передмов промовила черниця. — До міста щойно прибув посильний. На Полісся напали!

— Хто насмілився?! — гаркнув воєвода.

— Посланець каже, що то козаки.

— Козаки? А він нічого не переплутав?

— Ні, ваша милість. Не переплутав. До села підійшли загони полковника Богуна та полковника Золотаренка. Загальною чисельністю понад півтори сотні людей. Староста просить допомоги.

— Гм… — воєвода пошкріб підборіддя. — З допомогою погано… Я більшу частину гарнізону відправив у військо короля. У місті тільки жменя стражників залишилася. Вибач, пане Антонію, але тобі доведеться обійтися власними силами. Хіба що, як я вже казав, заглянь у корчму. Може, й знайдеться з десяток бажаючих. Більше нічим допомогти не зможу.

— Дякую і на цьому, пане воєводо, — я підвівся з-за столу і вклонився на прощання.

— Бережи вас Господь… Богун, то добрий воїн. І полководець не з останніх. Легко з ним не буде.

У корчмі, попри ранній час, було багатолюдно. Мабуть, сарафанне радіо вже рознесло звістку про напад на Полісся, і тут зібралися всі ті, кому хотілося дізнатися про подробиці з перших вуст. Оскільки більшість народу юрмилися навколо столу, за яким сидів один із моїх міліціонерів.

— Ваша милість! — підвівся, побачивши мене. — Біда…

— Говори до ладу.

— Учора ввечері козаки підійшли до Полісся. Спершу просто стояли табором, немов сумнівалися, нападати чи ні, а потім надіслали посланця з вимогою заплатити сто тисяч злотих. Староста, ясна річ, відмовився платити. Та й звідки у нього такі гроші? Тоді вони обклали село з усіх боків і готуються до штурму... Судячи з того, як суперечка у них йде, штурм буде не пізніше завтрашнього ранку.

— Зрозуміло…

Що ж, з огляду на всіх тих воїнів, що я періодично відправляв на Полісся, з наскоку село не взяти. Але крім математичного співвідношення сил враховується ще й мораль. Що вона буде високою у козаків, сумніватися не доводиться — вони живуть війною та набігами. А от наскільки вистачить бойового духу захисникам села, більша частина яких щойно приєдналася до мене — питання. Особливо якщо мене там не буде.

Значить, я будь-що-будь, повинен потрапити в Полісся ще до початку штурму. І бажано із підкріпленням.

Підходжу до корчмаря.

— Послухай, шановний, воєвода дав мені дозвіл наймати охочих до загону. Не підкажеш, як це зробити?

— Та нема нічого простішого, ваша милість. Крикніть просто, що приймаєте людей до загону, і все. Тільки майте на увазі, що кожен новобранець обійдеться вам у десять золотих монет.

— Дякую, братику…

Повернувся обличчям до притихлого натовпу і голосно промовив:

— Хто хоче приєднатися до мого загону?

— Я… Я… Я…

Загалом набралося два десятки. Та не новобранців косинерів, яких треба спершу довго навчати, з якого боку тримати шаблю, а — одразу городових козаків. Ось така відмінність при наймі у місті.

— Беру всіх…

Ну а чого. Золота вистачає, то навіщо себе обмежувати. Тим більше, що якщо програю, то відновити Полісся буде набагато дорожче.

Рекрути по черзі підходили до мене, отримували першу платню, кухоль пива та вступали до загону. А ще за півгодини ми виступили зі Смоленська. В останній момент і воєвода все ж таки вирішив не залишатися осторонь і надіслав мені двох панцирних козаків. Наче дрібниця, але якщо згадати ту соломинку, яка ламає хребет верблюду, то й така допомога не зайва.