Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Все більше ніяких попутних пригод. І так достатньо затримався. Вистачить чужими справами займатися — своїх безліч.

Дорогою до Кракова нічого цікавого не сталося. Так, вискакувала на наш загін кілька разів якась голота, але після пари залпів — кидалася в розтіч, а ми й не переслідували. Поживитися у них нічим, а «2» пункти за вбитого ворога не той приз, заради якого варто себе турбувати і час гаяти. Кожен з членів мого загону до нового рівня потрібував не менше кількох тисяч пунктів, не кажучи вже про мене.

У Кракові теж все пройшло швидко і гладко. Варта про мене була попереджена, так що коли я назвався, при в'їзді в місто, начальник охорони попросив іти за ним і провів до короля потайним ходом.

Сигізмунд прийняв мене в якійсь невеликій кімнатці, де не було нічого, крім письмового столу та пари крісел.

— Якщо ви тут, то завдання виконали? — запитав одразу.

— Так, ваша величність. Не знаю чи надовго, але гармати, що загрожують монастирю, певний час будуть несправні. Думаю, не менше тижня.

— Добре… Я радий, що не помилився у виборі. Ви заслужили нагороду, і вона ваша. Тримайте…

Король простяг мені два згорнуті трубкою листи пергаменту.

— Тут патент товариша військового гусарського полку на ваше ім'я, пане Антонію. І дарча на Поліссі та Кулички…

— Дякую, Ваша величність…

— Служіть нам вірою та правдою і побачите, що король уміє цінувати відданих слуг. Бажаєте ще щось сказати?

  — Тільки одне… Зовсім випадково мені вдалося дізнатися, що в короля Карла спорожніла скарбниця. І що його найманці ось-ось залишать армію.

— Чудова новина! І вона теж гідна нагороди… — король відкрив скриньку, що стояла на столі, і вийняв з нього пузатий гаманець. — Тримайте, пане Антонію. Я знаю, що доблесть та вірність не продаються, але гроші потрібні всім.

— Дякую, Ваша величність. Можете розраховувати на мене.

— До речі… — ніби зараз згадав король. — Ви ж просто в Полісся зараз?

— Якщо ви не накажете чогось іншого…

— Ні-ні, затримувати не стану. Розумію, вам не терпиться зайнятися своєю вотчиною. Тільки прохання. Зазирніть дорогою до Смоленська і передайте листа воєводі Корольковичу. Сподіваюся, це вам не важко.

— Якщо ви накажете, ваша величність, то хоч у Москву чи Стамбул поїду.

— Дякую. Я запам'ятаю ваші слова. Тримайте листа… і ось ще трохи на дорогу… — король простягнув складений у четверо й запечатаний сургучем аркуш паперу та невеликий гаманець.

«Увага! Ваші стосунки з «Річ Посполита» покращали до «45» — довіра. Ваші стосунки з персонажем «Король Сигізмунд» покращали до «50» — дружба»

— Може, у вас є якісь прохання? Кажіть пан Антоній, не соромтеся?

— Тільки одна, ваша величність.

Схоже, король запитав просто так, для годиться, тому що в очах його промайнуло щось на кшталт подиву. Не чекав, що після стількох нагород я насмілюсь просити ще щось, але виду не показав.

— Я слухаю. Кажіть…

— Неподалік Кракова я бачив табір польських найманців. Дозвольте мені набрати там рекрутів? Полісся не так далеко від земель Кримської орди. А то такі сусіди, що вухо треба тримати гостро.

Схоже, король очікував, що я буду випрошувати собі ще якусь нерухомість або гроші, тому що посміхнувся привітно, стягнув з пальця перстень і простягнув мені:

— Звісно, пане Антонію. Ваше бажання зрозуміле. Ось тримайте. Покажете цей перстень командиру найманців і він зрозуміє, що ви дієте з мого дозволу. Одна лише порада… торгуйтеся з ним, як юдей, за кожен гріш. Інакше капітан Жебрівський обдере вас як липку. Воїн і наставник він чудовий, але судячи з усього, у його роді була, як мінімум, пара іудеїв.

Я прийняв перстень, зобразив поцілунок у милостиво простягнуту руку і вийшов. Начальник стражників чекав за дверима. Чому я дуже зрадів, оскільки самостійно вибратися з цього лабіринту коридорів було б не легше, ніж Тезею від Мінотавра. А клубка Аріадни я не мав…