Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Що це все хоцю цюцю ЦЮЦЮ означає? Що то за який смісний дядько особа, Підмітальнику? Веретена аж витанцьовують у залі!

Лу-Тзе вклонився.

— Це Час, преподобний, як ви й підозрювали, — сказав він. І далі схиляючись у поклоні, він скоса зиркнув на Лобсанґа.

— Вклонися! — просичав він.

Лобсанґ був спантеличеним.

— Я навіть зараз маю кланятися? — перепитав він.

— Кланяйся, малий стонґа, бо я зараз навчу тебе дисципліни! Вияви належну повагу! Ти ще й досі мій учень, аж поки я тебе не відпустив!

Лобсанґ приголомшено вклонився.

— І чому це ти відвідав нас у нашій позачасовій долині? — запитав абат.

— Відповідай абату! — гаркнув Лу-Тзе.

— Я… я хочу дізнатися про П’яту Несподіванку, — мовив Лобсанґ.

— …преподобний… — підказав Лу-Тзе.

— …преподобний, — закінчив речення Лобсанґ.

— Ти відвідав нас лише для того, щоб дізнатися про фантазії нашого велемудрого підмітальника? — запитав абат.

— Так, е-е, преподобний.

— З усіх тих речей, які мав би виконувати Час, ти вирішив, що хочеш побачити витівку старого чоловіка? Цюцю!

— Так, преподобний, — ченці дивилися на Лобсанґа. Його мантія ще й далі тріпотіла від поривів невловимого штормового вітру, а зорі на ній виблискували, коли на них падало світло.

Абат усміхнувся ангельською усмішкою.

— І ми всі теж, — мовив він. — Ніхто з нас, якщо не помиляюся, ніколи ще цього не бачив. Нікому ще не вдавалося вмовити його це показати. Але… це Залізний Додзьо. Тут є свої правила! Зайти туди можуть двоє, але вийти повинен лише один! Це аж ніяк не тренувальне додзьо! Хоцю слоника! Ти це розумієш?

— Але я не хочу… — почав був Лобсанґ, і Лу-Тзе відразу штурхнув його ліктем під ребро.

— Кажи «Так, преподобний», — прогарчав він.

— Але я ніколи не мав наміру…

Цього разу він отримав ляпаса по потилиці.

— Відступати вже не можна! — вигукнув Лу-Тзе. — Ти запізнився, вундеркінде! — він кивнув абату. — Мій учень розуміє, преподобний.

— Твій учень, Підмітальнику?

— О, так, преподобний, — підтвердив Лу-Тзе. — Мій учень. Аж поки я не скажу щось інше.

— Справді? Цюцю! Тоді він може заходити. Ти теж, Лу-Тзе.

— Але я мав на увазі тільки… — запротестував Лобсанґ.

— Заходь! — заревів Лу-Тзе. — Ти хочеш мене зганьбити? Щоб люди подумали, що я тебе нічому не навчив?

Всередині Залізний Додзьо і справді був тьмяним куполом з безліччю шпичаків. Були вони тонесенькі, як голки, і моторошні стіни були всіяні тисячами цих шпичаків.

— Кому могло спасти на думку будувати щось таке? — вимовив Лобсанґ, розглядаючи лискучі вістря, які стирчали навіть зі стелі.

— Це навчає чеснот вкрадливості й дисциплінованості, — сказав Лу-Тзе, хрускаючи суглобами. — Імпульсивність і швидкість можуть нести загрозу як нападнику, так і атакованому, про що ти, мабуть, невдовзі довідаєшся. Одна умова: ми всі тут люди? Згода?

— Звичайно, Підмітальнику. Ми всі тут люди.

— І можемо ще домовитися: жодних фокусів?

— Жодних фокусів, — погодився Лобсанґ. — Але…

— Ми б’ємося чи теревенимо?

— Але ж послухайте, якщо звідси може вийти тільки один, це означає, що я мушу вас убити… — почав Лобсанґ.

— Або ж навпаки, звісно, — уточнив Лу-Тзе. — Таким є правило. То що, почнемо?

— Але ж я цього не знав!

— У житті, як і купляючи вівсянку на сніданок, завжди варто читати інструкції на коробці, — сказав Лу-Тзе. — Це Залізний Додзьо, вундеркінде!

Він відступив на крок і вклонився.

Лобсанґ знизав плечима і вклонився у відповідь.

Лу-Тзе відступив ще на пару кроків. Він на мить заплющив очі, а тоді зробив для розігріву декілька простеньких рухів. Лобсанґ скривився, почувши хрускіт суглобів.

Довкола Лобсанґа почало щось хряскати, і на якусь мить йому здалося, що це тріщать кості старого підмітальника. Але це відкривалися крихітні люки на вигнутих стінах зали. Він чув шепіт людей, що штовхалися, вибираючи кращі місця. І, судячи з гамору, людей було дуже багато.

Він виставив руки й легенько здійнявся в повітря.

— Здається, ми домовлялися без фокусів? — мовив Лу-Тзе.

— Так, Підмітальнику, — сказав Лобсанґ, ширяючи в повітрі. — Але тоді я подумав: ніколи не забувай Перше правило.

— Ага! Молодець. Чогось ти таки навчився!

Лобсанґ підлинув ближче.

— Ви не повірите, що я бачив, відколи був із вами востаннє, — сказав він. — Словами цього не описати. Я бачив світи, що містилися в інших світах, неначе дерев’яні ляльки, вирізьблені в Убервальді. Я чув музику років. Я знаю більше, ніж здатний осягнути. Але я не знаю нічого про П’яту Несподіванку. Це фокус, головоломка… випробування.

— Усе є випробуванням, — прорік Лу-Тзе.

— То покажіть мені П’яту Несподіванку, і я обіцяю не завдати вам шкоди.

— Ти обіцяєш не завдати мені шкоди?

— Я обіцяю не завдати вам шкоди, — врочисто повторив Лобсанґ.

— Гаразд. Тобі достатньо було попросити, — розплився в широкій усмішці Лу-Тзе.

— Що? Я вже ж просив вас, і ви мені відмовили!

— Маєш просити у відповідний час, вундеркінде.

— А зараз відповідний час?

— Написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», — відповів Лу-Тзе. — Ось вона, П’ята Несподіванка!

Він запхав руку до мантії.

Лобсанґ підлетів ближче.

Підмітальник видобув дешеву карнавальну маску. Це була одна з тих масок, що складаються з пари фальшивих окулярів, приклеєних зверху до великого рожевого носа, під яким ще є густі чорні вуса.

Він вбрав цю маску і порухав пару разів вухами.

— Бу-у, — вигукнув він.

— Що? — розгубився Лобсанґ.

— Бу-у, — повторив Лу-Тзе. — Я ж ніколи не казав, що це якась особливо вигадлива несподіванка, правда?

Він знову порухав вухами, а тоді ще й бровами.

— Сподобалося, га? — запитав він, вишкіривши зуби.

Лобсанґ засміявся. Лу-Тзе вишкірився від вуха до вуха. Лобсанґ ще гучніше розреготався і опустився на мати.

Удари застали його зненацька. Вони поцілили його в живіт, у потилицю, в поперек, а тоді підсікли і збили його з ніг. Він гепнувся долілиць, а Лу-Тзе притиснув його до землі прийомом Упіймана Риба. Вивільнитися з цієї хватки можна було не інакше, як вивихнувши власні плечі.

Було чути колективне зітхання невидимих глядачів.

— Дежа-фу!

— Що? — вимовив Лобсанґ, уткнувшись обличчям у мат. — Ви ж казали, що жоден з монахів не знає про дежа-фу!

— Бо я їх цьому не вчив! — пояснив Лу-Тзе. — Обіцяєш не завдати мені шкоди, так? Красно тобі дякую! Здаєшся?

— Ви ніколи не казали, що самі це знаєте! — коліна Лу-Тзе, впираючись у таємні больові точки, робили з Лобсанґових рук безпомічні кавалки плоті.

— Я хоч і старий, але не дурний! — крикнув Лу-Тзе. — Невже ти думав, що я комусь розкрию такий секрет?

— Це нечесно…

Лу-Тзе нахилився, майже торкаючись своїм ротом Лобсанґового вуха.

— А я не обіцяв, що буде «чесно», хлопче. Але ж ти знаєш, що можеш ще перемогти. Ти ж міг би розтерти мене в порох, без жодних проблем. Хіба ж я міг би зупинити Час?

— Я не можу цього зробити!

— Маєш на увазі, що не зробиш цього, і ми обидва це знаємо. Здаєшся?

Лобсанґ відчував, що частини його тіла намагаються немовби відключитися. Його плечі палали вогнем. Я можу розівтілитися, подумав він. Так, можу, і міг би розтерти його в порошок силою думки. І програти. Я б звідси