Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Він завжди щось отримував — великого плюшевого ведмедя з розпоротим черевом (попередній власник зробив йому операцію, внаслідок якої він опинився на смітнику); після невдало прооперованого ведмедя — довгоногу білявку Васілісу Прєкрасную з до решти не затертими реквізитами (без ноги і з волоссям, що зли-плося і зашкарубло); зеленого бульдозера з тріснутим пластиком корпусу. Суцільні каліки, плюс, звісно, кілька підцвілих помаранч, сік яких був солодко-виннуватий. Кінець кінцем, зимові вовняні колготки з речового ринку, потрафлено-потрібного розміру.

Діялося воно, здавалося, так давно, а водночас настільки недавно, наче квіти на клумбі, вкриті ялицевими гілками. Коли темніло, засвічувалися ліхтарі; поблизу не з’являлося жодної душі, яка переходила б вулицю, і машини, всі ті, що мали промчати, вже промчали, а ті, які ще не промчали, мчатимуть серед ночі, над ранок, рвучи тишу надривним гуркотом.

Нагнувшись, відтак присівши, легенько розсунув гілки. Було холодно і колола хвоя, що товстим кожухом вкривала клумбу. Відсуваючи й розгрібаючи, вдихав її зворушливо-розворушений запах. Хоч і під хвойною ковдрою, поверх якої невдовзі ще ляже біла пухка перина, земля все одно затвердла — добратися коштувало більших зусиль, ніж розраховував. Орудуючи трохи руками, трохи оцупком, нічого не знайшов — нічого того, що шукав. Це змусило його почати все знову, лише в іншому місці.

Друга спроба завершилася успішно (не враховуючи закоцюблих пальців), і на світ Божий з’явилася цибулина. Дбайливо обчистивши від суглинку, перемішаного з чорноземом, він вклав її в кишеню.

Цей процес він повторив кілька разів, а тоді підвівся, хоча й не відразу, бо, крім закоцюблих рук, були ще й ноги — задеревілі.

Вагон стояв на колесах, колеса на рейках, проте вагон нікуди не їхав, то й не торохтіли колеса. Рейки закінчувалися невдовзі позаду і недалеко попереду. Розлягалося пустище, спинався будяк і паношилася ковила. Нічого, чиї обриси нагадували би щось, подібне до міста, — лише вагон, у якому на гаку висіли куфайки, а на столі було їсти і пити, пляшка і харч. Пляшка стояла, харч лежав. У пляшці була самогонка, за харч правили тюлька і кілька, чорний хліб і ті ж таки чи не ті ж таки цибулини.

Чи може їхати вагон, який стоїть на рейках, якщо вони закінчуються невдовзі позаду і недалеко попереду? Невже він приречений ціле життя простояти на одному місці? То може чи ні? Не може чи не хоче?

Насамперед їлося-пилося, потім співалося, гучно і ще гучніше. І сподіювалося диво, друге вже. Вагон, який нікуди не їхав і ніколи не їздив, котився і не зупинявся, швидше і швидше — рейками, що виростали попереду і зникали позаду.

То був дивний вагон, здатний рухатися без локомотива. Теліпалася куфайка і підскакували хлібні крихти, хвацько дзеленчали стопарики, відбиваючи тарантелу. На дні пляшки бовталася сивуха, хлюпали хвильки алкогольного моря, а в них брьохалася комашка, принцеса з перламутровими крильцями, пелюсточка на воді, хлюпалася і борсалася, потім тільки хлюпалася і вже не борсалася.

Одну цибулину поніс додому, наскільки це можна було назвати домом. У справі дому йшлося про метафору, не менш загальну, ніж дім буття, приблизну й свавільну. Дім — місце, дійшовши в яке, далі не йшлося, не хотілося та й не змога. Находила втома і мусило стати добре. Дім — там, де все. Де все добре. Де достаток, навіть якщо полиці порожні, стіни голі і якщо їх узагалі немає.

Ось у такий дім без стін прийшов-повернувся. Вийнявши цибулину, тримав її на долоні, це восьме диво, трепетно і лелійно, на тремтячій долоні з жахливою шкірою, в розрепинах якої чорнів бруд.

Почав погойдуватися в задумоньці-летаргійоньці, відчіпним вагоном, який без локомотива котиться рейками, що виростають попереду і зникають позаду, торф’яними болотами й гірськими тунелями, степами широкополими, і Дніпро, і кручі… І хоч нічого не бачив, та виразно, все виразно-ясно чув.

У кутку стояв горщик з чорною і масною землею — такої немає більше ніде на світі. Ген трактор загруз у бездоріжжі, і не тільки трактор, а багато- багато інших фігур, стилістичних і не лише. І не була земля такою неподатливою, як на клумбі.

Опустив цибулину, поховав у горщику. Кинув жменю землі — чи родич він, чи просто знайомий. І не було нікого, хто міг би її відспівати — хто ж бо відспівує життя?

Довго, довго сиділо там, а коли наважилося, була весна — сонячно і ясно, як тільки буває в будинку без стін і без вікон; який, не маючи стін, не має вікон, а не маючи вікон, немає підвіконня, де стоїть горщик, а без підвіконня, на якому стоїть, немає й самого горщика.

Була квітка, яка росла, — найкраще, що може сподіятися. Адже якщо росла, був горщик. Був горщик — було й підвіконня, стіни і вікна. Був дім, навіть якщо його не було.

Їй, їй він подарує цю квітку — блакитну мрію, що перепала йому за збігом обставин. Постукає в двері, а під пахвою вазон. Адже якщо було підвіконня, вікно і стіни, є, безперечно, двері. Навіть у домі, якого немає. Бодай на те, щоби відчинитися.

Наступного ранку скликано комісію в затвердженому складі, що налічував шестеро осіб, зокрема й особу садівника, відповідального за клумбу напроти будинку страхової компанії, за кущ і за дерево — за всі дерева поблизу і за лави під їхніми кронами. Якщо з документальною точністю — за 84 дерева, 141 кущ, 18 клумб, 29 лав.

На порядку денному стояла, точніше, лежала клумба, відсунувши все інше на другий план — кущі, дерева, сміття. Нічого важливішого не було — клумба заступила собою всі інші справи, виробничу нараду і звернення громадян, облік народжуваності і смертності, водопостачання і сміттєвивезення, сходові клітки і прибудинкові території, озеленення і дератизацію; фасад будинку страхової компанії сховався за нею.

Особа садівника була шостою.

Друга особа (грізно):

— Ну?!

Перша особа (гасячи завзяття другої і демонструючи, хто в хаті господар):

— Не ну. Справа значно серйозніша.

П’ята особа (заохочувально).

— Кажи!

Шоста особа (непереконливо):

— Та от…

Перша особа (перебиває):

— Тут і так усе ясно.

Четверта особа (запобігливо):

— Авжеж.

Третя особа (яка найдовше мовчала):

— Яких заходів будемо вживати?

На слові «вживати» відповідно-відповідальна особа гидко гигикнула. Здалося, що гигикнула не вона одна, проте сукцесивність гигикання