Читати книгу - "Знак біди"

Вона цілковито скорялася цьому клопотові і навіть уночі, уві сні, бачила й переживала щось, пов’язане з бомбою. Снилось їй, ніби дереться вона на якусь гору і волочить за собою важкий тягар, який тягне її донизу, а під ногами слизько, як на грузькій дорозі, рукам ні за що вхопитись, але вона все одно лізе та й лізе вгору. Тим паче що вже ось-ось верх, бережок якогось урвища, їй треба зробити ще бодай кілька зусиль, ще бодай два кроки. Тут, однак, щось розпливається в її свідомості, і марево зникає...

Степанида розплющила очі і зрозуміла, що починається ранок.

Вона не дуже вдавалася в заплутаний сенс сну, ява її не набагато поступалась видивам ночі. Клопіт підганяв її, і вона вийшла в сіни, взяла зі скрині старого, трохи продраного на ріжку кошелика, у комірчині насипала в кишеню зо дві жмені зерна з ночовок, котре так і не домолов Петрик, вийшла на подвір’я. Холонув мокрий осінній ранок, вітер гнав пелехаті хмари над липами, але дощу не було, і лісова далечінь за Голгофою чітко вирізнялась на обрії — як завжди перед холодами чи зимою — на мороз. Степанида зайшла на дривітню і відчинила нещільно причинені двері курника, курочки рядочком сиділи на жердині: двоє головами до дверей, а троє — до стіни. В кутку на соломі біля жовтого старого покладу лежало два свіжих яєчка, і господиня подумала зі співчуттям: «Бідні курочки, вони ще несуться!» Вони вже давно жили тим, що знаходили на подвір’ї, господиня не годувала їх, і тепер, відчувши свою вину перед ними, Степанида щедро сипонула їм із кишені. Кури залопотіли крильми, закудкудакали і в голодному пориванні кинулись із сідала до порогу.

Вона посипала їм ще і, доки вони, штовхаючи одна одну, наввипередки клювали, думала: котру взяти? Вона знала кожну з них ще з курчатка, кожну впізнавала з-поміж інших за шатами та ознаками, знала, які й коли кожна з них несе яйця. Найкращі яєчка несла зозуляста, з чорною голівкою невеличка курочка, яку вона, звичайно, не братиме. Гірше за інших неслася цибатенька молода курочка, чорна, з волохатими ніжками, сама худенька та боягузлива, її дзьобали всі інші, і вона підбирала ззаду за всіма. Ну який з неї, худої, наїдок? І Степанида вибрала жовтеньку спокійну курочку, не гіршу за інших, але й не найкращу. Вона спокійно обхопила її зверху за крильця, й курочка не пручалася, з довірою й добротою віддаючи себе до рук господині.

Степанида зв’язала мотузочком її ноги й поклала до кошелика. Потім вернулася до сіней, зняла з вішалки над скринею стару ситцеву хустинку і обв’язала нею кошелика зверху.

Перед тим як вийти, вона огледіла убогі стіни сіней, кутки, скриню. Але більш нічого підхожого для гостинця вона не могла придумати у своєму пограбованому війною маєтку. Як не погодиться на одну, вона не пошкодує всіх, нехай їсть, тільки вдалося б те єдине, що тепер поглинало її увагу, турботу і сили, а може, і її життя. В її руках опинилась така можливість... Це була її велика мета, і вона постарається здійснити її. Шкода, що вона не може зробити все сама, та, може, допоможуть люди? Звісно, допоможуть. Треба тільки знайти потрібних людей — не злиднів і не боягузів, і тоді, може, Петрик ще почує, що сталося на битому шляху. Аби тільки вдалося.

Звичайно, відчувала вона, з людьми буде найважче. Найліпше, аби вона мала помічником когось із чоловіків, коли б удома був Федько чи бодай Петрик. Вона знову посмутніла, пригадавши, як не впустила тоді вночі невідомих захожих: може, якраз вони й допомогли б? Але хто ж може напевно вгадати те, чого немає і що має ще тільки відбутись? Хіба вона знала, хто вони? Вона й зараз нічого певного не знає, тільки здогадується.

Набридла за ніч грязюка на дорозі холодила босі Степанидині ноги, і вона вибирала, де трохи сухіше і щоб без трави. Трава скрізь була мокрою, ніби в ранковій росі, і в ній ще дужче, ніж у грязюці, мерзли ноги. Небо потроху проясніло, був пізній ранок — хмарний, без сонця, вітряний і холодний, але вона не завважила ні ранку, ні холоду — вона думала, як краще підступитись до Віктора, щоб погодився. Але ж мусить. Колись він був путній, слухняний і розумний хлопчина, все бігав у дитинстві до них на хутір, водився з Федьком. Одного разу вона вичитала обом за небезпечні пустощі з сірниками, коробок із вісім яких вони обкришили, щоб зарядити люфу, і вона перелякалася, що повипалюють очі. Правда, підрісши, вони розійшлися: Віктор на рік раніше за Федька пішов на військову службу і перед війною, казали, вже був командиром з трьома трикутничками на петлицях. Мабуть, він зуміє повестися з тією бомбою. Казав же Корнило, що несправність там невелика, спеціаліст полагодить.

Степанида перебігла безлюдний зранку гостинець, пішла попід край такої ж грязької дороги на Висілки. Крайні висілківські хати були вже близько, вона бачила, як у найближчому дворі за плотом Омелянові хлопці запрягали у воза коня, і вітер доніс до неї голосний чоловічий матюк. Дорога на пагорбі трохи підсохла, але в ямі брижилась під вітром широка жовта калюжа, яку вона обійшла збоку, а коли вийшла знову на середину дороги й поглянула вперед, то остовпіла. З висілківської вулиці йшло дорогою троє чоловіків, двох із них вона впізнала відразу, то були поліцаї Гуж і Колондьонок, а третій... Третій ішов поміж ними, угнувши голову й заклавши за спину руки; одного погляду на нього було досить, щоб зрозуміти, що це арештант. Серце в неї недобре стрепенулось, коли їй здалося, що це... Та навіть подумки вона боялася вимовити його ім’я — доки ще зоставалась непевність, Степанида дуже хотіла помилитися й думала: нехай би то був хто завгодно — знайомий, сусід, якийсь родич, аби тільки не він.

Тихішою важкою ходою Степанида пішла їм назустріч, і в її свідомості все більше й чіткіш проступало знайоме обличчя, присадкувата постать у сірій чумарці, широкий розмах плечей, важка некваплива хода. І він, і поліцаї йшли по грязюці неквапливою ходою — попереду Гуж, а ззаду Колондьонок, і їй, як Господнього порятунку, захотілося провалитись під землю, аби лишень не зустрічатися з ними.

Але вони вже помітили її і з трішки надмірною увагою здаля поглядали на неї, а підійшовши ближче, глянув на неї і арештант. То