Читати книгу - "Зелений дім"

— Ми з жандармами почули постріл, коли входили до селища, — промовила Чунга. — І крики. Ми почали бити в двері ногами, однак ви не відчиняли, тоді жандарми висадили їх прикладами.

— Чунго, хвилину тому померла людина, — зауважив Молодий. — Хто тоді думав про відмикання дверей.

— Він повалився на Літуму, — сказав Болас, — а потім обидва впали на підлогу. Той його приятель почав верещати, мовляв, покличте доктора Севальйоса, але від страху ніхто не міг поворухнутись. Та й зрештою це вже було непотрібно.

— А він? — тихо спитала Дикунка.

Сержант дивився на кров, яка його забризкала, і обмацував себе, цілковито переконаний, що це його власна кров, йому й на думку не спало встати, і він усе ще сидів на підлозі, обмацуючи себе, коли забігли жандарми з карабінами в руках, — спокійно, нікому не рухатись, якщо з сержантом щось трапилося, то ви дорого за це заплатите. Але ніхто не звертав на них уваги, непереможні й дівиці бігали по залі, натикаючись на стільці, арфіст чіплявся тремтячими руками то за одного, то за іншого, — хто, хто помер? — а жандарм став перед сходами і примусив позадкувати тих, хто намагався втекти. Чунга, Болас і Молодий схилилися над Семінаріо: лежачи долілиць, він усе ще тримав револьвер у руці, липуча пляма розпливалася в його волоссі. Приятель Семінаріо стояв навколішках, ховаючи обличчя в долонях, Літума далі себе обмацував.

— Жандарми питають — що трапилося, сержанте? Він напав на вас і ви змушені були його застрелити? — розповідав Болас. — А він безтямно кивав головою: так, так.

— Сеньйор покінчив життя самогубством, — сказав Мавпа. — Ми не маємо з цим нічого спільного, випустіть нас, будь ласка, нас чекають родини.

Але жандарми замкнули двері й пильнували їх, тримаючи пальці на спускових гачках та лиховісно позираючи на всіх і лаючись.

— Будьте людьми, будьте християнами, випустіть нас, — повторював Хосе. — Ми розважалися і ні в що не встрявали. Чим вам ще поклястися?

— Принеси згори простирадло, Марібель, — звеліла Чунга. — Треба його прикрити.

— Ти єдина не втратила розуму, Чунго, — похвалив її Молодий.

— Пізніше довелося викинути простирадло, бо плями неможливо було вивести, — сказала Чунга.

— З ними трапляються найдивніші речі, — зітхнув арфіст. — Інакше живуть, інакше вмирають.

— Це ви про кого, маестро? — спитав Молодий.

— Про ту родину Семінаріо, — відповів арфіст. Якусь хвилину він сидів з напіввідкритим ротом, неначе хотів ще щось додати, але нічого більше не сказав.

— Хосефіно напевно за мною не прийде, — мовила Дикунка. — Вже дуже пізно.

Сонце вливалося крізь прочинені двері, палаючи, немовби нищівна пожежа, по всіх кутках зали. Небо над дахами селища було безхмарне й блакитне, виднілися позолочені хребти дюн та поодинокі низенькі ріжкові дерева.

— Ми підвеземо тебе, дівчино, — сказав арфіст. — Принаймні заощадиш на таксі.

Частина IV

Човен, підпихуваний веслами, нечутно пристає до берега, Фусія, Пантача й Ньєвес вистрибують на мул. Кілька метрів вони бредуть заростями, сідають навпочіпки, розмовляють упівголоса. Тим часом уамбіси витягають човен, маскують його гілками, затирають сліди в прибережному мулі й по черзі зникають у лісі. В руках у них дмухальні трубки, сокири, луки, на шиях — в’язки стріл, на стегнах — ножі й просмолені очеретяні трубки з отрутою кураре. Їхні обличчя, груди, спини вкриті татуюванням, а зуби й нігті пофарбовані, немов на велике свято. Пантача й Ньєвес озброєні карабінами, Фусія — лише револьвером.

Один з уамбісів обмінюється з ними кількома словами, потім, зігнутий, гнучко й швидко зникає в лісі. Хазяїн почуває себе краще? Я ніколи не почуваю себе погано, хто тут вигадує такі дурниці. Але, хазяїне, краще не підвищуйте голосу, бо люди почнуть нервуватись. Мовчазні постаті стоять під деревами, уамбіси роззираються праворуч і ліворуч, рухи в них стримані, й тільки блиск в очах, легке тремтіння губів виказують хмільне збудження — цілу ніч, на мілині, де вони стали табором, уамбіси, сидячи біля багаття, пили анісову горілку та відвари. Деякі занурюють у кураре вістря стріл, опушені бавовною, інші продмухують дмухавки. Спокійно сидять у мовчазному чеканні, не дивлячись один на одного. Коли уамбіс, який пішов раніше, гнучко й легко, як кіт, вистрибує з-поміж дерев, сонце стоїть уже високо, жовті язики його полум’я розтоплюють фарби уїро й ачоте на голих тілах. Хитросплетіння світла й тіней, колір заростів стають виразнішими, кора здається жорстокішою, а згори лине оглушливий вереск птахів. Фусія встає, розмовляє з уамбісом, потім звертається до товаришів: мурати пішли на полювання, в селищі лишилися тільки жінки та діти, не видно ані живиці, ані шкур. Чи варто туди йти? Думаю, що варто, ніколи не вгадаєш, може, ті сучі сини все поховали. Уамбіси, зібравшись довкола розвідника, розпитують його, він відповідає упівголоса, підкріплюючи свої слова жестами та легкими кивками. Потім вони розділяються на три групи — з хазяїном, Пантачею і Ньєвесом на чолі — і прямують слідом за двома уамбісами, які мачете прокладають у гущавині стежку. Тишу порушує тільки шурхотіння їхніх кроків та шелест високої трави й гілок, які сплітаються за їхніми спинами. Вони довго так ідуть і раптом світло стає яскравіше, ближчає, навскісне проміння продирається крізь гущавину, яка переходить у рідколісся й молоду парость. Вони зупиняються, неподалік видно край лісу, розлогу галявину, хижки, спокійні води озера. Хазяїн і християни роблять ще кілька кроків, дивляться. Хижки скупчилися на голому пагорбі, біля озера, а за селищем жовтіє плаский берег, який здається безлюдним. Праворуч тягнеться перелісок, сягаючи майже до хижок. Нехай Пантача зі своїми людьми нападе звідти, і мурати кинуться в цей бік. Пантача повертається до уамбісів і, жестикулюючи, перекладає завдання, а вони слухають і притакують. Потім, нахилившись, віддаляються один по одному, розсуваючи ліани. Хазяїн, Ньєвес та інші ще раз позирають у бік селища. Зараз помітно ознаки життя. Між хижками видніється група людей — що в них на головах: клунки, глечики чи, може, кучми волосся? — яка прямує до озера в супроводі крихітних фігурок, чи то собак, чи то дітей. Ньєвесе, ти бачиш що-небудь? Каучуку не бачу, хазяїне, але на палях щось висить, можливо, то шкури сохнуть. І хазяїн: нічого не розумію, адже в цих місцях ростуть каучукові дерева, мабуть, скупники каучуку вже побували тут. Ці мурати — страшні ледарі, навряд чи вони надсаджуються на роботі. Хрипкі голоси уамбісів, які перемовляються між собою, звучать дедалі різкіше. Сидячи навпочіпки, стоячи або залізши на дерева, уамбіси уважно розглядають хижки, дивляться на розрізнені постаті на березі, на фігурки, що їх супроводжують. Зараз їхні очі вже не лагідні, а щось є в