Читати книгу - "Зелений дім"

їхньому блиску від хижих вогників у зіницях голодного звіра, і навіть їхні м’язи грають, немов у голодного ягуара. Уамбіси нетерпляче, нервово стискають дмухальні трубки, торкаються луків, ножів, клацають зубами або гризуть ліани чи волокна тютюну. Фусія підходить до них, розмовляє, каже кілька слів, і вони у відповідь хриплять, плюються; їхні обличчя водночас веселі, збуджені, войовничі. Фусія, ставши на одне коліно біля Ньєвеса, оглядає селище. Постаті повертаються з озера, втомлено, важко ступаючи, розходяться між хижками. Десь розклали багаття: сірий димок, як маленьке деревце, тягнеться у сяюче небо. Гавкає собака, Фусія і Ньєвес дивляться один на одного, уамбіси підносять до рота дмухавки і визирають з кущів, але собаки не видно. Він гавкає час від часу зі свого сховку. А що, як ми коли-небудь повернемось і нарвемося в своєму селищі на солдатів? Хазяїне, ви ніколи не думали про щось таке? Ні. Я думав — повертаємо ми на острів і бачимо, що солдати націляються в нас із рушниць. Або ж довкола все спалене, жінки уамбісів мертві, хазяйки немає, солдати забрали її з собою. І Фусія: спочатку я трохи непокоївся, але зараз уже ні. Хазяїне, вам ніколи не бувало страшно? Ні, тому що я знаю — бідняки, які піддаються страху, лишаються до кінця днів своїх бідняками. А Ньєвес: мене це не стосується, я завжди був бідняком, однак злидні не звільняли мене від страху. Бо ти, Ньєвесе, миришся зі злиднями, а я ні. Мені не пощастило, та це колись мине, рано чи пізно я стану багатієм. Ніхто в цьому, хазяїне, не сумнівається, ви завжди досягнете свого. І тут ранкову тишу порушує ревіння голосів: то уамбіси, оглушлива лементуючи, вискакують з переліска і біжать у бік селища; вони вимахують руками, видираються на пагорб. Поміж їхніми голими тілами майорять білі штани Пантачі, чутно його вигуки, які нагадують регіт птаха чікуа. Тепер уже гавкає багато собак, а з хижок з вереском вискакують люди і, спотикаючись, штовхаючись та налітаючи одні на одних, безладна біжать схилом до лісу. Тепер їх уже можна бачити виразно: це жінки. Позаду Ньєвеса й Фусії уамбіси пронизливо верещать, стрибають, гілки довкола тремтять, птахів уже не чути. Хазяїн озирається, вказує на місцевість і на жінок, які втікають: ну, давайте вперед. Але уамбіси ще кілька секунд стоять на місці, розпалюючи себе криками, пирхаючи й тупаючи ногами; раптом один з них підіймає дмухавку й біжить, перестрибуючи вузьку смугу заростей, що віддаляє уамбісів від галявини; коли він добігає до відкритого простору, решта вже біжить за ним з набряклими від крику шиями. Лоцман і Фусія теж біжать. На галявині жінки підносять руки до неба, метушаться, падають на землю, а потім одна за одною зникають, поглинуті навалою чорно-червоних тіл. Попереду й позаду не вмовкають крики, які ніби видає світлястий пил, що оточує Фусію та Ньєвеса, поки вони підіймаються схилом. У селищі муратів уамбіси шмигають між хижками, розвалюють тонкі стінки, ударом мачете збивають на землю покрівлі з пальмового листя, одні закидають камінням проломи, інші гасять багаття, усі хитаються, як п’яні. Фусія підходить до них, Пантача сидить на великому глиняному глеку, спітнілий, з вибалушеними очима, з роззявленим ротом, і вказує на вцілілу хижку: там якийсь старий. Так, я умовляв їх, хазяїне, але марна річ, вони відтяли йому голову. Деякі уамбіси вже заспокоїлися, нишпорять тут і там, тягнуть шкури, кульки каучуку, ковдри. І складають їх посеред галявини. Крики долинають тепер з одного місця — то верещать жінки, зігнані в очеретяний каркас хижки. Троє уамбісів байдуже назирають за ними з відстані кількох кроків. Хазяїн і Ньєвес входять до вцілілої хижки. Два уамбіси стоять навколішках, нахилившись над розпростертим на долівці тілом, — видно короткі зморшкуваті ноги, живіт, худі, незарослі груди, ребра, обтягнуті землистою шкірою. Один з уамбісів озирається і показує пальцем на відрізану голову, з якої стікають маленькі пурпурові краплини. Однак з отвору між кістлявими плечима все ще струмує, — от собаки! — густа темна кров, — лише поглянь на них. Але Ньєвес, задкуючи, мов рак, уже покинув хижку. Два уамбіси не виказують ніякого збудження, очі в них порожні, байдужі. Вони мовчки, незворушно слухають Фусію, який кричить, розмахує револьвером; коли він змовкає, уамбіси виходять з хижки, біля порога стоїть Ньєвес і, спершись на стіну, блює. А Фусія: ні, страх у тебе ще не минув, але не соромся, від такого видовища кожного може знудити, бачиш, що встругнули, сучі діти. Куди ж дивився Пантача? Навіщо я віддаю накази? Вони ніколи не навчаться поводити себе як люди, чорт забирай, першого-ліпшого дня зітнуть нам голови. Та я змушу цих паскуд слухатися, хоча б довелося пустити в хід револьвер. Вони повертаються на галявину, й уамбіси розступаються. На землі лежить здобич: шкури кайманів, оленів, диких кабанів, ящірок і змій, гарбузові дзбани, намиста, каучук, в’язки отруйного зілля. Жінки так само кричать, закочуючи очі, собаки гавкають, а Фусія роздивляється шкури на світлі, прикидає вагу каучуку. Ньєвес сідає на повалений стовбур. До нього підходить Пантача. Ньєвес запитує: цей старий був чаклуном? Хто знає, але він не пробував утікати; коли ми увійшли, він сидів спокійно й палив якесь зілля. Старий закричав? Можливо, та я не чув. Спершу я хотів їх стримати, а потім відступився й вийшов, бо в мене тремтіли ноги і навіть не відчув, коли обробився. Хазяїн, власне, не тому розлютився, що вони вбили старого, а тому, що вони не послухалися. Та й здобичі майже ніякої, ті шкури зіпсовані, каучук найгіршого гатунку, як же йому не лютувати. Але чому він удає, що не хворий? Ми християни, а на острові якось забуваєш, що дикуни — це дикуни, проте зараз це видно напевне, так неможливо далі жити, якби в мене було масато, то я б напився. Ти дивись, вони ще й сперечаються з хазяїном, ну й розлютився ж він.

Голос Фусії, якого обступили щільним колом уамбіси, ледве чути; дикуни несамовито гарчать, погрожують кулаками, плюються, тремтять від гніву. Над їхніми розпатланими чупринами з’являється рука хазяїна, озброєна револьвером. Він стріляє в небо — і уамбіси замовкають, стріляє вдруге — і жінки замовкають також. Лише собаки далі гавкають. А Пантача: чому хазяїн хоче зразу повертатися? Уамбіси змучені, я також змучений, уамбіси хочуть відзначити сьогоднішню подію, бо вони наражаються на небезпеку не задля каучуку чи шкур, а задля власного задоволення, колись вони знавісніють не на жарт і переб’ють нас усіх. І Ньєвес: річ у тім, що хазяїн