Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Я знаю, ми ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, навіть частки її, ми соромимось своєї любові, губимо її в заскорузлості буднів, і матері сходять у могилу з переповненими серцями своєю високою материнською любов’ю.

У мене скипається в серці сльоза, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя. Довгі осінні дні сидить на канапі, підперши кулачками своє маленьке, поморщене обличчя, й дивиться кудись і думає щось. Я знаю – вона думає про мене. Її життя стражденне (як і більшості наших матерів), і любов безмірна. Немає більшої любові в світі й не було ні в кого кращої матері, як у мене. Я розумію, що кожному з нас його мати – найкраща.

І все ж… Моя мати справді була надзвичайна.

Більшовизм, явище російське? Н. Бердяєв вважав саме так. Російська месіанська ідея живила його. І російська мова – мова більшовизму, більшовизації.

Вічні моральні цінності. Вони є. Але ми розсмикуємо їх сумнівами. Висміюємо все. У такому світі дуже важко жити.

Пушкін В’яземському після декабристів, зразу: «Я, конечно, презираю мое отечество с головы до ног – но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство. Ты, который не на привязи, как можешь ты оставаться в России? Если царь даст мне свободу, то я месяца не останусь. Мы живем в печальном веке, но когда воображаю Лондон, чугунные дороги, паровые корабли, английские журналы или парижские театры и… – то мое глухое Михайловское наводит на меня тоску и бешенство. В 4-й песни Онегина я изобразил свою жизнь, когда-нибудь перечтешь его и спросишь с милой улыбкой: где ж мой поэт? В нем дарование приметно – услышишь милая в ответ: он удрал в Париж и никогда в проклятую Русь не воротится – ай да умница».

Якби з початків людства панував авангард, то замість скульптурного портрета Юлія Цезаря ми мали б голий куб, а Венера була б скручена з кількох дротин. Вся історія людства – його пам’ять – реалізм.

Українська тасьма (слід). Випливши з віків, ніколи не переривалася доконечно. Вона стоншувалася майже до ниточки, але існувала. Після славетних збройних патріотів Хмельницького, Дорошенка. Кривоноса, Богуна, Виговського, йшов Полуботок (були й люті запроданці – Брюховецький, Самойлович), відтак настає смуга туску і мовби повної втрати тасьми. Одначе це не так. У гурті старшин – спомини і зітхання по українських «давнинах», не всі вони підписуються під листами, які вимагає надіслати в Петербург (вірнопідданськими) Румянцев (підлий, лихий для України) – Ломиковський. Г. Полетика висловлює обережні незгоди на пункти Катерининського «Уложення», Капніст пише російською мовою (інакше він писати не міг, не було традиції української, друкарень), але скрізь, навіть у Петербурзі розмовляє по-українськи. Полетика і ще дехто збирають козацькі літописи, інші рукописи, стосовні української історії. Десь потай працює невідомий нам автор «Історії Русів» (певно – Г. Полетика), пише не по-українськи, але обстоює Україну на всю силу патріотичного почуття. І скрізь українство, власне, в мистецтві, точніше – спротив. Народ жив, як жив.

Наприкінці століття знову мовби «мертва зона». Але появляються Котляревський, за ним – Квітка. Обоє служать на державній службі імперії, їхнє патріотичне почуття проявляється в новій формі, пишуть по-українськи, ніяких антиімперських ідей не висловлюють (бо неможливо, а хочуть, щоб твори дійшли до народу), але вже в описі побуту, звичаїв, людей – українство.

І вже далі – Шевченко, і слово, і дух, і поклик та заклик – усе барви яскраво національні. Це «фігура» (козацька), вишка, маяк на українському полі.

І знову невеликий перепад. А відтак – Мирний, Франко, Леся Українка. Революція і громадянська війна підняли українські сили.

Але сили зворотні – потужніші, страшні – йде вибиття до ноги всього українського. У тридцяті роки практично не вистояв ніхто. І все ж українство існує. Уже понищені Хвильовий, М. Куліш, Підмогильний, але живуть залякані Довженко, Тичина, Рильський, Сосюра… Від них постає Малишко («Запорожці»). Пишуть по-українськи. На ґрунті українському. Отже – для людей – для чогось так пишуть, отже, є щось… Якби не було їх, їхньої творчості, не було б Симоненка, а далі Ліни Костенко, Драча, Стуса – усіх інших, більших і менших, принишклих у п’ятдесяті, сміливіших у шістдесяті.

Відкривав у Оперному театрі вечір 175-річчя Шевченка, поруч мене, з правого боку сидів у президії Кравчук, і я був змушений сказати про негаразди в країні, не тільки викликані причинами об’єктивними, а й попуском, чи нехіттю, чи байдужістю самого Кравчука, – потурання з одного боку колишнім компартійцям при владі, з іншого – розгнузданості спекулятивного капіталу, шаління розбою та рекету, вбивчою нехіттю допомогти українській культурі, зокрема затвердити бодай ті укази на її захист, проєкти яких приготували; скажімо, проєкт на захист українського книговидання, який я йому подавав двічі. З залу потім казали: Кравчук стемнів лицем, нахилився. Після урочистої частини мені намагалися сказати докори урядовці, але я пішов до залу.

Сьогоденні літературні боріння.

Наступ, агресивність піснопрісного авангарду. «Література – це гра», дегуменізація літератури. Підхопили, неначе папуги, не відаючи навіть суті, яка стоїть за цими гаслами. Вірші без думки, без змісту, без суті. Література – гра. Шевченко грався в слова? «Ну що б, здавалося, слова…» «Огонь в одежі слова». «І на сторожі… поставлю слово», що було б, якби він грався? Він, Франко, Леся Українка, всі інші? Ми були б денаціоналізовані до решти, знищені. Од самого народження література була суттю людського життя, його прямувань, ідей, поступу. Поступ – насамперед від неї.

Звичайно, сьогодні американські, французькі літератори можуть дозволити собі літературні грища. У них є міцні держави, є міцні нації, за що ще їм боротися? З переситу вони граються. А ми? Коли в нас знову все таке хистке. Коли йдеться, аби знову утвердити саму мову, на якій можна «гратися». Я рішуче розділяю «гратися» і новаторствувати, шукати. Так, тільки – шукати. Старші літературні покоління вже вичерпані, а точніше, означені, ми знаємо чого від них можна чекати. Хороших творів? А хочеться… А прагнеться твору, який би підніс всю українську націю, виразив її сокровенну невідому світові сутність, возвеличив народ. Пам’ятаємо, коли з’явився «Дервіш і смерть» Меши Селімовича, світова літературна критика писала: «Цим твором маленька Македонія вийшла в авангард світових літератур». Література не раз, не в одній країні рятувала націю. Я став би на коліна перед таким автором, і пишався б перед іноземцями: «Я земляк такого-то». Ось що сьогодні нам треба. Уявімо апокаліптичне для нас зникнення української мови. На якій основі ви будете гратися? Але ж