Читати книгу - "Місто біля моря"

На другий день, взявши з собою Головацького, ми з Петром прийшли на вокзал. Пасажирський з Катеринослава прийшов іще вранці. Порожній зелений состав давно загнали на запасну колію. Вагарі, стрілочники, буфетник — усі сховалися від опівденної спеки в прохолодних кімнатах вокзалу, який іще не так давно був для нас, фабзавучників, новим і чужим. А сьогодні ця приморська тупикова станція з розпеченими від сонця, поблискуючими рейками здавалася рідною і знайомою мало не з самого дитинства. Як швидко можна освоїтися в новому місті, коли зустрінеш на своєму шляху хороших людей! Навіть веснянкуватий моложавий черговий по вокзалу, схожий у своєму червоному кашкеті на гриб-мухомор, здавався мені давно знайомим.

Удалині, біля вихідних стрілок, клацнув, підіймаючись догори, щиток семафора, і тонко загули стальні троси в ящику, прокладеному вздовж колій. Ми почули далекий гудок паровоза.

«Який-то зараз Микита? Чи стане він, як раніш, говорити з нами як старший, чи буде вже вважати нас рівними?» — думав я, напружено стежачи за клубочком паровозного диму, який чимдалі збільшувався.

Товарний ешелон, що його тягнув важкий паровоз, летів із степів Таврії назустріч морським просторам. І ось нарешті, обдаючи і без того розпечений сонцем перон хмарами гарячої пари, паровоз промчав повз вокзал — чорний, маслянистий, лиснючий від мастила і лаку, пахучий і громіздкий, з молодим замурзаним машиністом, що виглядав з квадратного віконечка.

Коричневі платформи з будівельним лісом, з ящиками якогось вантажу, засипані поташем і вугіллям, проносилися перед нами, і я думав, що кінця й. краю їм не буде. Але ось на одній із платформ показалась постать у солом’яному брилі, не схожа на тих провідників, що подекуди вітали нас прапорцями з тамбурів. Минула секунда, друга, і ми впізнали Коломійця. Одягнутий у синій комбінезон, він стояв на якомусь величезному верстаті.

Тільки-но наші погляди зустрілись — Коломієць зірвав з голови бриль і замахав ним, вітаючи нас. Дуже чорний, сухорлявий, з розтріпаним од вітру волоссям, він щось кричав, але стукіт вагонних коліс глушив його слова. Не встиг іще поїзд зупинитись, як Микита спритно стрибнув на перон.

— Здорові були, хлопці! — вигукнув він.

Спочатку Микита просто потиснув мені руку, потім, повагавшися мить, міцно обняв мене і поцілував в обидві щоки. Від нього пахло степовими просторами, гірким полином, таволгою і чебрецем. І з Маремухою він поцілувався. Тоді я відрекомендував Микиті Головацького.

Коломієць, весело дивлячись на Толю, тиснув йому руку:

— Чув, аякже! Василь писав мені про тебе. Спасибі за те, що дали притулок нашим вихованцям… А жатки будуть?

— А чавун буде? — також усміхаючись на відповідь, спитав Толя.

Коломієць обернувся лицем до ешелону і показав рукою на причеплені до хвоста його три навантажені платформи.

— Невже не вистачить? — сказав він не без гордості.

— Ще й залишиться! — прикинув зразу ж на око Толя. — Але, я бачу, не дійшли ще до ваших країв слова Фелікса Едмундовича: «З металом поводитися, як із золотом». Цілі поклади, як видно, його у вас. А я, признатися, думав, що Василь трошечки перебільшує.

— До вашої телеграми нам якось і на думку не спадало зібрати весь оцей брухт, — виправдувався Микита. — Спасибі, напоумили!

— І як ви все це так швидко зібрали? — здивувався Петро.

— Треба швидко. Урожай не жде. Уночі, при факелах збирали. Тепер уся надія на вас!

— А що це за штука, Микито? — запитав я, показуючи на розбиту чавунну станину, що з вигляду нагадувала підставку для величезного стола.

— Це, брат, не «штука», а машина для друкування грошей.

— Чи не та, що в духовній семінарії стояла? — згадав я.

— Вона сама! — ствердив Микита і, звертаючись до самого лише Головацького, пояснив: — Бачиш, у нашому місті затрималась одного разу петлюрівська директорія. І от німці прислали тоді Петлюрі з Берліна оцю машину для друкування грошей. Петлюра стільки гривеників і карбованців на ній надрукував, що й досі дядьки по селах ними світлиці замість шпалер обклеюють. Стояла потім оця поламана машина в підвалі сільськогосподарського інституту. Одержали ми Василеву телеграму — і давай по всіх підвалах шукати, метал збирати. А комсомольці-студенти її знайшли за штабелями дров. Згодиться?..

Головацький повільно, карбуючи кожне слово, сказав:

— А не жаль таку махину на брухт брати? Чи не можна її для якої-небудь друкарні пристосувати?

— Думали. Прикидали. Артіль «даремна праця»! — кинув Микита. — Німецькі інструктори як тікали з Петлюрою за Збруч, усі цінні частини захопили з собою, а станину оцю підірвали. Вся вона тріщинами пішла. Нову легше зробити, як її лагодити.

Я дивився на громіздку станину, поставлену посеред платформи і прив’язану до її бортів канатами. Згадався мені далекий рік громадянської війни, коли в місті, захопленому петлюрівцями, пройшла чутка, що в духовній семінарії будуть друкувати нові гроші. Виразно пригадалося мені, як силоміць хотіли петлюрівці і мого батька, друкаря, примусити під охороною гайдамаків друкувати їх розмальовані папірці з «тризубами», скріплені підписом головного петлюрівського скарбника, якогось Лебедя-Юрчика. Батько закричав: «Я друкар, а не фальшивомонетник!» — та тільки його й бачили. Він пішов тоді в Нагоряни, до партизанів.

І ось знову клята машина, від якої тікав у ті роки з міста батько, зустрілася на моєму шляху, але тепер вона вже годилася лише в переплавку.

Головацький зразу ж пішов до чергового по станції і попросив його відчепити платформи з чавуном і перегнати на завод.

— Ви, друзі, ведіть гостя додому. Він проголодався, мабуть? Та й помитися йому не шкодить, — сказав Толя, беручи у Коломійця накладні. — А я вже тут усе сам проштовхну!

— А так, помитися б не завадило, — зауважив Микита і погладив себе по загорілій щоці.

— Невже ти на відкритій платформі всю дорогу їхав? — спитав Маремуха, коли ми вийшли на вокзальний майдан.

По-молодецькому труснувши шевелюрою, Коломієць сказав:

— Дуже добре їхав! Як бродяга у Джека Лондона! Лише з тією різницею, що ніхто не прогонив мене з поїзда. Уночі, на великих перегонах, провідники до мене збирались, як у клуб.

Не без заздрості я запитав:

— Весело їхалось?

— І не говори! Будинок відпочинку на колесах. Тільки-но сонце піднялось — спецівку скидаю і давай загоряти. Вітерцем тебе провівав, а обабіч пролітають полустанки, села, річки, поля, вся Україна!.. До чого ж багата наша країна! Ми увечері до Катеринослава під’їздили, так заграва над заводами на все небо! От індустрія — навіть дух забивав! Словом, чудова поїздка у мене була. Подібного задоволення я ще в житті не зазнавав.

— Микито, а ще все-таки з Печерицею? — спитав