Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

на кількох пологих пагорбах. Його перетинали довгі алеї (та в призахідному світлі тіні від дерев видавалися особливо моторошними й глибокими, як вода в кар’єрі). Окремо стояло кілька плакучих верб. Тут було не дуже спокійно. Неподалік пролягала траса, і гудіння автомобілів постійно порушувало тишу, а в мороці неба виднілися вогні Бенгорського міжнародного аеропорту.

Він простягнув руку до воріт з думкою: «Вони точно будуть зачинені», та це виявилось не так. Мабуть, було ще надто рано остаточно замикати браму, та й робилося це тільки для того, щоб захистити цвинтар від п’яниць, вандалів та стурбованих підлітків. Часи діккенівських «воскрешальників»[133] (знову це слово — «воскресіння») давно минули.

Ворота розчинилися з легким скрипом. Луїс озирнувся через плече і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зайшов на територію та зачинив за собою ворота.

Він стояв у скромному передпокої смерті та роззирався навколо.

«У могилі затишно і тихо, — подумав він. — Та не до пестощів, на лихо». Хто написав? Ендрю Марвел[134]? І чому людський мозок так любить накопичувати купи непотрібного сміття?

Раптом у його голові пролунав голос Джада, схвильований і — наляканий? Так, саме наляканий:

«Луїсе, що ти тут робиш? Ти замірився стати на шлях, яким зовсім не хочеш іти».

Та Луїс вигнав цей голос зі своєї свідомості. Якщо він і мучив когось, то лише себе. Ніхто не має дізнатися про те, що він був тут, коли темрява проковтнула рештки дня.

Звивистою стежиною чоловік рушив до могили Ґейджа. На якусь мить він опинився під шатром дерев, які таємниче тріпотіли молодими листочками у нього над головою. Серце гучно гупало в грудях. Могили та пам’ятники вишикувалися нерівними рядами. Десь там була хижка сторожа, а заразом і карта всіх двадцяти акрів «Привітного краєвиду», охайно розділених на сектори. На кожному секторі дбайливо зазначалося, які ділянки зайняті, а які виставлені на продаж. Ось така от нерухомість. Однокімнатні апартаменти. Спальні місця.

«Не дуже схоже на „Кладвишче домажніх тварин“», — подумав Луїс. Ця думка здивувала його і змусила спинитися. Зовсім не схоже. «Кладвишче» здавалося порядком, що виник з хаосу. Ті грубі концентричні кола, що звужуються до центру, пошерхлі шматки сланцю, хрести, збиті з дощок. Неначе діти, які ховали там своїх тварин, ввібрали той візерунок з глибин колективного несвідомого, неначе…

На якусь мить «Кладвишче домажніх тварин» здалося йому своєрідною рекламою… Запрошенням, яке видають усім охочим на алеї потвор у ярмаркові дні. Приходьте дивитися на пожирача вогню, приходьте на безкоштовний сеанс. Ми знаємо, що ви не захочете кидати гроші на вітер — не вкусивши калача, ти не купиш рогача…

Ті могили, ті могили в майже друїдичних колах.

Ті могили на «Кладвишчі домажніх тварин» витворювали найдревніший релігійний символ у світі — кола, що звиваються споконвічними спіралями у нескінченність. Порядок з хаосу чи хаос із порядку, залежно від того, по який бік була зараз твоя свідомість. Єгиптяни карбували цей символ на могилах фараонів, фінікійці викладали на могилах скинутих правителів. Знаходили його і в печерах стародавніх Мікен, королі Стоунхенджу вибудували у формі концентричних кіл свій магічний годинник для вимірювання ритмів Всесвіту, і саме такі спіральні обриси мав біблійний вихор, крізь який Господь промовляв до Іова.

Спіраль — найдавніший у світі символ, хиткий і таємничий міст між Універсумом людини і Порожнечею.

Нарешті Луїс дійшов до могили Ґейджа. Навантажувач уже поїхав. Штучний дерен уже встиг прибрати якийсь ледачий працівник. Певно, він скрутив його і сховав кудись у сарай до наступного похорону, насвистуючи модний мотивчик і думаючи про келих пива у «Феамонт Лаундж». Там, де лежав Ґейдж, виднівся прямокутник сирої землі, всього п’ять на три фути. Надгробок ще не встановлено.

Луїс опустився на коліна біля могили сина. Весняний вітер куйовдив його волосся. Небо вже повністю почорніло та вкрилося хмарами.

«Ніхто не світить мені в обличчя ліхтариком, допитуючись, що я тут роблю. Жоден сторожовий пес на мене не бреше. Навіть ворота відчинені. Дні діккенсівських „воскрешальників“ минули. Якщо я прийду сюди з кайлом і лопатою…»

І тут він прийшов до тями. Він же просто грався в небезпечну гру з власним мозком, лишень прикидався, що ніхто не стереже цвинтар вночі. А що, як його таки застукають — сторож або ще хтось — по пояс у свіжій могилі власного сина? Звісно, може, ця дикість і не потрапить у газети, а якщо потрапить? Його можуть засудити за злочин. Який саме? Розкрадання могил? Навряд чи. Швидше блюзнірство чи вандалізм. Та й з газетою чи без, а всі навколо дізнаються про це. Люди пащекуватимуть. Ця історія надто соковита, щоб пройти повз неї: місцевого лікаря заскочили за розкопуванням могили двохрічного сина, що загинув у нещасному випадку на дорозі. Він втратить роботу. А навіть якщо ні, Рейчел збожеволіє від цих пліток, а Еллі через них цькуватимуть у школі. А ще ж і доведеться пройти через пекельне приниження у вигляді тесту на божевілля в обмін на зняття звинувачень.

Але ж я можу повернути Ґейджа до життя! Ґейдж може знову жити!

Невже він дійсно в це вірив?

Правду кажучи, так. Він говорив собі сотні разів, ще до смерті Ґейджа, що Черч насправді не помер — його просто оглушило. Кіт прокопав собі шлях назовні й повернувся додому. Дитяча історійка в моторошних барвах — якийсь Вінні По виходить. Господар випадково ховає живу тварину під кам’яним курганом. Та вірний кіт сам прокопує собі шлях на волю та повертається додому[135]. Чарівно. От тільки це все не мало жодного стосунку до правди. Черч був мертвим, і саме могильник мікмаків повернув його до життя.

Він сидів біля могили Ґейджа, намагаючись звести все докупи та розкласти по поличках, наскільки чорна магія взагалі піддавалася логічному аналізу.

Почнемо з Тіммі Бетермана. По-перше, чи повірив Луїс у цю історію? По-друге, а чи має це взагалі хоч якесь значення?

Попри неправдоподібність, Луїс вірив у цю історію. Без сумніву, якщо таке місце, як індіанський могильник, існувало (а воно існувало) і люди знали про нього (а найстарші мешканці містечка знали), то рано чи пізно хтось зважився б на експеримент. Людська природа, якщо Луїс хоч трохи її розумів, не дозволила б зупинитися лише на домашніх улюбленцях чи цінній худобі.

Гаразд. А чи вірив він у те, що Тіммі Бетерман перетворився на якось всезнаючого демона? Це питання було значно складнішим, і він підходив до нього з упередженням, бо не хотів у таке вірити.