Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— А й справді мило, — озвався Джад. — Ти саджаєш його на ґринджоли. Закладаюся, йому се дуже сподобалося, правда ж, Еллі?

Зайшовшись слізьми, Еллі кивнула.

Рейчел хотіла щось сказати, але Луїс стис її руку — побудь спокійною хоч трохи.

— Я завжди садила ‘ого, — плакала Еллі. — А він все сміявся і сміявся. А тоді ми пішли в дім. Мама хотіла напоїти нас какао, сказала: «Знімайте черевики!» Ґейдж здер їх і завищав: «Челевики! Челевики!» Та ще й так голосно, що тобі позакладало вуха. Пам’ятаєш, мамо?

Рейчел кивнула.

— Еге ж, закладаюся, то були хвацькі дні, — Джад віддав фото. — І хоча Ґейдж вмер, ти можеш зберігати спогади про него.

— Буду, — сказала дівчинка, сльози текли по її обличчю. — Я любила Ґейджа, містере Крендал.

— Я знаю, люба. — Старий просочився всередину і поцілував Еллі. Випроставшись, Джад спрямував холодні, кам’яні очі на Рейчел та Луїса. Рейчел стало боляче, вона була здивована і не розуміла, що означав цей погляд. Але Луїс усе чудово розумів. «Що ти зробиш для неї? — подумки питав Джад. — Твій син мертвий, але дочка жива. Що ти зробиш для неї?»

Луїс відвернувся. Він нічого не міг для неї зробити, не зараз. Їй треба було самій долати свій сум. Луїс думав тільки про мертвого сина.

42

Ближче до вечора небо затягнулося хмарами та почав зриватися сильний вітер. Луїс надягнув легку куртку, застібнув її та зняв ключі від «Цівіка» з цвяха на стіні.

— Куди ти йдеш, Лу? — поцікавилася Рейчел. Вона запитувала без особливого інтересу. Після вечері вона знову розплакалася, і, хоч це було лише легке схлипування, здавалося, вона не може його спинити. Луїс змусив її прийняти «Валіум». Тепер дружина сиділа з газетою в руках над кросвордом, до якого майже не торкалася. В іншій кімнаті сиділа Еллі і дивилася «Маленький будиночок у преріях»[130], тримаючи на долоні фотографію Ґейджа.

— Я думав взяти піцу.

— Але хіба ти ще не наївся за сьогодні?

— Зараз я не почуваюся голодним, — відповів він, кажучи правду, а потім додав брехню: — Але ж це саме зараз.

Того дня, з третьої до шостої години по обіді, відбувався останній обряд похоронної церемонії Ґейджа в їхньому будинку в Ладлоу — поминки. Стів Мастертон з дружиною принесли запіканку з локшини та фаршу. Чарлтон прийшла з кішем[131]. «Його можна зберігати скільки захочете, якщо не з’їмо одразу, — сказала вона Рейчел. — Кіш дуже легко розігріти». Деннікери, які мешкають вище по дорозі, принесли запечену шинку. Ґолдмани також з’явилися — ніхто з них не розмовляв з Луїсом і не підходив до нього, що не дуже його засмутило, — і принесли асорті з нарізок і сирів. Джад також приніс сир — великий круг свого улюбленого «пана щура». Міссі Дендрідж захопила лаймовий пиріг[132], а Суррендра Харду — яблука. Принесена їжа відображала різницю в релігійних переконаннях гостей.

Це похоронне застілля не сильно відрізнялося від звичайної вечірки, хіба що було спокійнішим. Хоч спиртного й було поменше, його все одно не бракувало. Випивши трохи пива (ще минулої ночі він клявся ніколи в житті не пити цю гидоту, та між минулим вечором і холодним сьогоднішнім днем пролягала прірва), Луїс хотів було розповісти пару історій з життя гробарів, які чув від дядька Карла: на сицилійському похороні незаміжні жінки відривають собі шматочок савана покійника та кладуть під свою подушку, бо вірять, що це принесе їм щастя в амурних справах; на ірландському похороні часом грають пародійні весілля, а стародавні кельти зв’язували мертвим пальці на ногах, щоб привид не міг ходити. Дядько Карл розповідав, що звичай чіпляти бирки на великі пальці покійників з’явився в Нью-Йорку, і оскільки раніше всі гробарі були ірландцями, то вони вірили, що це відродження давньої традиції. Та, глянувши на обличчя гостей, Луїс зрозумів, що ці історії можуть неправильно витлумачити.

Рейчел розплакалася тільки раз, і мати заспокоювала її. Рейчел притиснулася до Дорі Ґолдман і ридала, прихилившись до її плеча. Вона не могла так плакати біля Луїса — мабуть тому, що підсвідомо вважала його, як і себе, винним у смерті Ґейджа. А може, й тому, що Луїс, поринувши у світ власних марень, ніяк не втішав її в горі. Вона пригорнулася до матері і плакала, Дорі заспокоювала її, і сльози обох жінок спліталися в єдиний потік. Ірвін Ґолдман стояв біля них, поклавши руку на плече Рейчел, і з хворобливим тріумфом дивився на Луїса.

Еллі ходила між гостями зі срібною тацею, навантаженою канапе — маленькими рулетиками, скріпленими зубочистками. Під рукою вона міцно стискала фотографію Ґейджа.

Луїс вислуховував співчуття. Він кивав та дякував охочим їх висловити. Його очі були далекими й холодними, і всі гадали, що він думає про минуле, про нещасний випадок, про подальше життя без Ґейджа. Ніхто (навіть Джад) не підозрював, що Луїс насправді обмірковує план грабунку могили… Звісно, винятково теоретично. Не те, щоб він збирався щось таке робити. Це був просто спосіб відволіктися.

Не те, щоб він збирався щось робити.

Луїс зупинився біля оррінгтонського магазинчика, купив два шестипляшкові блоки пива і зателефонував до «Наполі», щоб замовити піцу з перцем і грибами.

— Як вас звати, сер?

«Оз, Вевикий і Гвізний», — подумав Луїс.

— Лу Крід.

— Гаразд, Лу. Зараз ми дуже зайняті, тому піца буде готова за сорок-сорок п’ять хвилин. Вам зручно?

— Так, — відповів Луїс і повісив слухавку. Він повернувся до «Цівіка» і завів машину. Йому раптом спало на думку, що в Бенгорі є з два десятки піцерій, та він обрав саме «Наполі», бо цей заклад був найближче до цвинтаря «Привітний краєвид», де похований Ґейдж. «Ну що за чорт? Вони роблять хорошу піцу, от і все. З м’яким тістом. Підкидають її і ловлять на виду у всіх, це так смішило Ґейджа…»

Він просто прогнав ту думку.

Він проїхав повз «Наполі» до «Привітного краєвиду». Він гадав, що знає, що робитиме там, та яка від цього шкода? Жодної.

Він припаркувався через дорогу та підійшов до великих кованих воріт, які виблискували в променях помираючого дня. Над ними півколом виднівся залізний напис: «ПРИВІТНИЙ КРАЄВИД». Луїс роззирнувся. Нічого особливо привітного, так само як і непривітного, в тому краєвиді не було. Цвинтар затишно розташувався