Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Ґудгью підвів голову, а потім знову обхопив її руками.

— Продовжуй, Гаррі.

— Я вже щось забув, на чому зупинився.

— На тому, як Морок грає на руку нашим американським колегам, коли ті не можуть уникнути всюдисущого погляду своїх наглядачів.

Пол фрі уже явно втратив охоту до розповіді.

— Ну, це просто. Якесь велике цабе з Вашингтона заявляє їм: «Так, озброювати тих хлопців-горобців не можна, це порушення закону». Розумієш?

— Наразі, так.

— «Слухаємося, — відповідають вони. — Ми не будемо озброювати хлопців-горобців». А через годинку вони вже висять на дроті з нашим братом Мороком: «Джеффрі, братан, зроби нам послугу, будь другом. Хлопцям-горобцям треба підкинути пару іграшок». Звісно, на поставку зброї хлопцям-горобцям накладене ембарго, але всім на це стає начхати, щойно з’являється можливість зірвати куш і віддати пару баксів від заробітку у державну казну. Морок телефонує комусь зі своїх довірених осіб — Джойстону Бредшоу, Спайкі Лорімеру чи ще казна-кому: «Тоні, чудова новина. Хлопцям-горобцям дали зелене світло. Тобі доведеться зайти з чорного ходу, але ми вже подбаємо, щоб двері не були зачинені». А далі настає час для пеес.

— Пеес?

Зачарований безневинністю Ґудгью Полфрі широко усміхнувся.

— Постскриптум, старий. Підсолоджувач. «Ага, і до слова кажучи: Тоні, друже, наразі ставка становить п’ять відсотків від вартості операції, цю суму потрібно закинути на рахунок Фонду допомоги вдовам і сиротам групи вивчення постачання у банку «Прихват», Ліхтенштейн». Насправді, прокрутити цю аферу дуже легко, головне, щоб усе залишалося шито-крито. От ти колись чув про якогось члена британської розвідки, якого піймали на гарячому, коли той набивав кишені державними грошиками? Чи про британського міністра, якого притягнули до суду за порушення нормативно-правових актів, ним же написаних? Не сміши мої тапочки! До них не підкопаєшся!

— А для чого «чистій розвідці» здалася «П’явка»?

Полфрі спробував посміхнутися, але марно. Отож натомість він зробив ще одну затяжку і почухав голову.

— Гаррі, нащо їм «П’явка»?

Полфрі швидко ковзнув поглядом між дерев, які огортала темрява. Він шукав чи то укриття, чи розвідника, який весь цей час за ними спостерігав.

— Рексе, тут тобі доведеться самому розібратися. Мені це не до снаги. Та й тобі, насправді, також. Вибачай.

Він уже вставав з лавки, аж раптом Ґудгью крикнув:

— Гаррі!

Рот Гаррі скривився від несподіванки і з нього показалися погані зуби.

— Рексе, ради Бога, ти зовсім не вмієш керувати людьми. Я страхополох. Якщо на мене тиснути, то я взагалі мовчатиму, як риба, або наплету сім мішків гречаної вовни. Іди додому. Виспися. Рексе, ти надто порядний. Це тебе і занапастить. — Він нервово оглянувся навсібіч і немов умить змінив гнів на милість. — Купуйте британське. От тобі й підказка. Ти можеш зрозуміти хоч щось погане1.

Рук сидів за Берровим столом на Вікторія-стріт. Берр сидів у командному пункті в Маямі. Обоє вчепилися руками в слухавки захищених від прослуховування телефонів.

— Так, Робе, — радісно сказав Берр. — Ще раз усе підтверджую. Приступай до виконання.

— Давайте ще раз усе уточнимо, гаразд? — сказав Рук тоном, яким зазвичай говорять солдати, коли хочуть прояснити накази, отримані від цивільних. — Якщо ваша ласка, повторіть ще раз.

— Робе, витягни його ім’я на поверхню. Розтруби його на всі усюди. Всі його імена. Пайн, він же Лінден, він же Борегар, він же Лямон, востаннє помічений у Канаді там-то і там-то. Вбивство, численні крадіжки, транспортування наркотиків, отримання і використання фальшивого паспорта, нелегальне проникнення у Канаду, нелегальний виїзд, якщо тільки таке буває. Ну будь-що інше, що спаде їм на думку.

— Значить збити добрячу бучу? — сказав Рук, не піддаючись Берровому піднесеному настрою.

— Так, Робе, збити добрячу бучу. Яку має бути чути на всі усюди, гаразд? Міжнародний ордер на арешт містера Томаса Лямона, злочинця. Хочеш, щоб я надіслав тобі все в трьох примірниках?

Рук узяв іншу слухавку і набрав номер у Скотленд-ярд[76]. Коли він торкався цифр, його рука незвично заніміла — таке відчуття у нього вже бувало раніше, коли він грався неро-зірваними бомбами.

«А коли він перейде міст, ми його спалимо», — говорив Берр.

16

— Дорогенький, — заговорив Коркоран, закурюючи першу зі своїх смердючих сигарет і ледве втримуючи на колінах порцелянову чорнильницю замість попільнички. — Як ти ставишся до того, щоб ми трохи розібралися в сортах гімна.

— Я взагалі не хочу вас бачити, — відповів Джонатан реплікою з підготовленої заздалегідь промови. — Я не зобов’язаний вам щось пояснювати чи за щось вибачатися. Просто залиште мене самого.

Коркоран всівся у м’яке крісло. У спальні, окрім них, більше нікого не було. Фріскі знову отримав наказ вийти.

— Тебе звуть Джонатан Пайн, ти колишній працівник «Майстерса», «Цариці Нефертіті» й інших сумнівних закладів. Але зараз ти подорожуєш під іменем Томаса Лямона і маєш цілком легітимний канадський паспорт. Щоправда, якось так сталося, що ти ні разу не Томас Лямон. Правда? Правда.

— Я ж повернув вам дитину. Ви мене підлікували. Віддайте мені паспорт і дайте можливість поїхати звідси.

— А десь між тим, як ти був Дж. Пайном з готелю «Майстер Палас» і Т. Лямоном з Канади, не згадуючи вже про Ж. Борегара, ти був Джеком Лінденом з Богом забутого Корнволлу. Власне у цьому образі ти кокнув свого товариша, хлопчину на ім’я Альфред, чи то пак Джамбо Гар-лоу, кенгурушника і човникаря, якого підозрюють у розповсюдженні наркотиків. Одразу ж після цього ти накивав п’ятами, перш ніж рука правосуддя встигла схопити тебе за горло.

— Мене шукає плімутська поліція, щоб допитати. От і все, нічого більше.

— Отож Гарлоу був твоїм діловим партнером, — сказав Коркоран, щось записуючи.

— Можна і так сказати.

— Розповсюдження наркотиків, так, дорогенький? — спитав Коркоран, піднімаючи очі.

— Це була виключно комерційна справа.

— А от газетні вирізки говорять про інше, і сороки нам на хвості принесли теж протилежні дані. Джек Лінден, він же Дж. Пайн, він же ти, сам-один перевіз вантаж наркоти для Гарлоу з Нормандських островів до Фалмута — вражаюча виявилася ходка під вітрилами, як казали знаючі люди. А брат Гарлоу, наш партнер, відвіз цю наркоту у Лондон, збув її там, та ще й не віддав нам нашу