Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

із великоруських губерній не просто так, а для підтримання єдності руського народу. Бо місцеві священики балакають із паствою малоросійською говіркою, потакають місцевим єресям в іконописі. Тому їх намагаємося відправляти до великоруських губерній, де вони починають триматися ближче до руського кореня, а в малоросійські губернії надсилаємо панотців із Вологди чи Тули. Те саме, тільки в значно більших обсягах доведеться робити і в Галичині, бо тамтешній люд зовсім зіпсований поляками та папістами, і він віддалився від російського кореня. Звісно, не всі, є там люди, які відчувають свій зв’язок із великим руським народом, що волею історії потрапив спочатку під польське, а потім під австрійське панування. Але є і багато таких, які розповсюджують отруту українства, — стурбовано сказав архієпископ.

— Яку отруту?

— Ну, це відома облуда, вигадана в австрійському генштабі, який тільки і мріє, що відірвати Малоросію від Російської імперії. Для цього вони використовують уніатську ієрархію, яка з амвонів вчить паству, що та начебто не руський народ, а якісь українствующі, зовсім окремий корінь слов’янський, на кшталт поляків або чехів. Хоча це ж зрозуміло, що брехня, бо живуть у Галичині руські люди, яким тільки допомогти треба повернутися до своїх основ.

— А як же це зробити? — поцікавився.

— Ну от я, коли у Холмщині єпископом був, часто їздив по селах. А знаєте, які там села забиті! Так у них тихо, наче на цвинтарі! Бо залякали їх пани польські! У панів і гроші, і освіта, пани костели будують, а православні церкви порожні стоять. Так от приїду я до селян і кажу їм: співайте! Згадуйте пісні руські, які ваші діди співали! Згадуйте, якого ви кореня, струшуйте з себе польську облуду та рабство! Поговорю, послухають мене люди, наступного разу їду — і вже співає село! Вже згадали люди, що не холопи вони, а руські люди! Ото як заспівало село, то й церкву там ремонтуватимуть, люди з требами підуть до свого храму, а не у папістський костел! Ось так і в Галичині треба пробуджувати в людях руський корінь!

— Може, і так, тільки здається ж, що пробуджувати його будуть поліцією, — зітхнув я. — Бачив я, як із сектантами борються.

— Ну, тут є небезпека, згоден. Але я, Іване Карповичу, завжди за те стояв, що повернення до руського кореня, до православ’я, мусить відбуватися добровільно, шляхом природного руху душі, а не через силу. Бо силоміць, канчуками, храм віри у душі не будується. На тій же Холмщині ще попередники мої, зваблені адміністративними заходами, насильно позаписували багато парафій у православні. А вони ж тільки на папері православні, а у головах уніати! Ми їх називали «упорствующі». Підписав батюшка перехід у православ’я, а сам продовжує папу римського славити. Я такого батюшку зніму, надішлю нового, православного. Тоді паства починає церкву обходити, нехтувати, чекати, коли приїде потайки уніатський панотець, їх обходжатиме, наче тать уночі. Тут уже доводилося поліцію застосовувати, ловити тих уніатів, а людей наставляти, пояснювати, що їхня рідна віра — православна.

— І як, допомагало?

— Коли як. Але я ж одразу постановив, щоб не було особливої боротьби за чистоту православ’я. Бо ж попередні єпископи часто вимагали, щоб було все як у великоруських губерніях, незважаючи на місцеві традиції. Я ж казав, що треба відрізняти головне від другорядного, не тиснути людей, а просвітлювати. Наприклад, по селах тамтешніх від уніатів пішла звичка хресну ходу робити за сонцем, тоді як у Росії ходять завжди проти сонця. Приїде з великоруської губернії панотець, виведе людей на хресну ходу, панотець в один бік, а віряни в інший. Якщо панотець розумна людина, то спробує пояснити вірянам, що хоч так, хоч сяк ходити можна, головне — Господа славити. А інший панотець і поліцію може викликати, щоб наставити паству. Знову ж таки, частина вірних прислухається до панотця, почне ходити проти сонця, а інші кричать, що неправильно те все, заважають. Бувало так, що і бійки траплялися через це. Начальство злякалося і взагалі хресні ходи заборонило. Знову скарги пішли, чому уніатам чи католикам хресні ходи дозволені, а православним — ні. Я ледь домігся, щоб заборону скасували, навчив усіх священиків, що хоч за сонцем, хоч проти, для Господа різниці немає, і треба робити так, щоб паству в сумнів не вводити.

— Мудро.

— А інакше не можна. І мудрості цієї в Галичині знадобиться значно більше. Бо Холмщина майже сто років у Російській імперії, і за цей час не змогли ми викоренити там католицтво і польський вплив, тільки почали повертати мужиків місцевих до руського коріння. А у Галичині ще важче буде. Бо і поляків там багато, і уніатська ієрархія впливова. А ще оті отруйні ідеї українствующих. Багато там роботи, Іване Карповичу, і дуже я радий, що ви до неї долучитеся. Бо ж із оповідок ваших знаю, що людина ви мудра та рішуча, а саме такі нам потрібні.

— Дякую, ваше високопреосвященство.

Чай ми допили, пирогів наїлися, служка прибрав і вийшов у коридор, щоб розмові нашій не заважати. Проїздили ми якраз якусь станцію, на пероні оркестр грав, публіка стояла, проводжали на фронт полк.

— Знаєте, Іване Карповичу, скажу я річ, може, і крамольну, але, як то кажуть, нікуди правди діти, — усміхнувся Євлогій і провів рукою по бороді. — Хоч як священнослужителю треба мені засуджувати війну, як і будь-яке смертовбивство, але скажу я вам, що війна ця — великий шанс для Росії.

— Про що це ви? — здивувався я.

— Знаєте, всі ці революції, діяльність бунтівників призвели до великого розбрату в імперії, коли руські люди почали вбивати руських!

— А тепер убиватимуть німецьких чи австрійських? — спитав я.

— Ні, не в тому річ! Просто війна знов об’єднала Росію! У Петербурзі, тепер уже Петрограді, припинився великий страйк залізничників, так само, як і купа інших страйків. Більшість бунтівних партій та організацій заявили, що призупиняють свою діяльність на час війни, а ті, хто не проголосив, не мають тепер ніякої підтримки. Я розумію, що війна — це кров і загибель людей, але, можливо, це ціна, яку варто сплатити за повернення колишньої єдності. Тим більше, що ми змогли приєднати до імперії Галичину та Буковину, ті землі руського кореня, що залишалися відокремленими від руського дерева! Це теж сприятиме нашому єднанню!

— Не знаю. Перед японською війною теж єднання було і патріотичні настрої, а закінчилося все революцією.

— Іване Карповичу, зараз зовсім