Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

не ліз. Дрімав під віконцем. Їхали досить швидко, під ранок вже були у Рівному, де частина офіцерів, хитаючись, вийшла. Я вибрався подихати свіжим повітрям, коли почув торохтіння двигуна. По перону їхало чорне авто. Мабуть, везли якесь начальство. Авто зупинилося біля мене, двері відчинилися, і з них вибіг молодий хлопець в одязі церковного служки. Він відчинив інші двері, і звідти вийшов чорнявий панотець із красивим різьбленим ціпком. Служка повів панотця до вагона, а потім помітив мене і щось зашепотів. Я відвернувся. Ніч у вагоні, заповненому п’яними офіцерами, покращенню мого настрою не сприяла. Панотець зайшов зі служкою у вагон, а водій авто почав діставати з багажника валізи, яких виявилося не менше десятка. Підносив до вагона, де їх приймав служка, який далі дивився на мене.

Потім авто поїхало, я зайшов до вагона, сів у купе. Навпроти мене спав п’яний офіцер, хропів і плямкав пересохлим ротом. Не найприємніша компанія. Аж тут до купе постукали. Я відчинив, у коридорі стояв служка.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — тихо спитав він.

— Так.

— Я — іподиякон Рафаїл, служу при архієпископі Волинському та Житомирському Євлогії. Владика зараз перебуває у потязі. Дізнався, що ви тут, і запрошує вас до себе.

— Що ж, ходімо.

Ми пройшли в окреме купе, де сидів архієпископ Євлогій, той самий панотець, що приїхав до потяга на авто. Середнього зросту, худий, чорнявий, трохи схожий на вихідця зі сходу.

— Доброго дня, Іване Карповичу, сідайте, — вказав він на лаву навпроти себе.

— Дякую, ваше високопреосвященство, — я всівся.

— Рафаїле, добудь нам чаю, — звелів Євлогій. Служка вийшов у коридор і зачинив за собою двері, після чого єпископ продовжив: — Наскільки мені відомо, Іване Карповичу, ви також їдете до Львова?

— Також? — здивувався я.

— Бо я сам відправляюся туди, налагоджуватиму життя на звільнених територіях. Треба допомогти нашим православним братам.

— Так точно, — кивнув я.

— Я чув, що ви досить відомі в Галичині, — усміхнувся архієпископ.

— Ніколи там не бував, — стенув я плечима.

— А я деякий час був ректором семінарії на Холмщині. Це такий край у складі Царства Польського, де живе здебільшого руське населення.

— Руське? — здивувався я.

— Так. Тобто віки польського ярма і католицького загарбання даються взнаки, але корінь там руський, і православ’я там трималося. Хоча, звісно, уніати наробили багато чорних справ. Дещо мені вдалося виправити, кількість православних парафій значно збільшилася, було побудовано багато нових храмів. Тепер ось займуся цим і на звільнених територіях. Львів мусить знову стати православним містом, очистившись від уніатської омани. А ви, Іване Карповичу, чим плануєте зайнятися?

— Чим накажуть, ваше високопреосвященство.

— Думаю, що вашу відомість серед галицьких руських можна використати. Ви ж прекрасний приклад того, як треба відкинути всі ті вторинні нарости і повернутися до святого коріння, до руського фундаменту.

— Вибачте, які нарости? — не зрозумів я. — У мене? — почав мацати собі обличчя.

— Ну, я сказав у метафоричному сенсі, — усміхнувся ієрарх.

— Як? Це виліковне? — Я аж підхопився.

— Заспокойтеся, заспокойтеся, Іване Карповичу. Ніяких наростів. Я просто мав на увазі, що ви ж із Малоросії, десь я читав, що в дитинстві навіть розмовляли тамтешньою говіркою. Нічого страшного, в складі руського народу є багато груп зі своїми говірками: помори, в’ятичі, донські козаки, малороси, поліщуки, інші. Головне — розуміти, що це лише дрібні гілки великого руського дерева, сила яких саме в єдиному потужному корені. А то ж деякі ворожі елементи намагаються розірвати цю єдність, вбити клин між православними народами. Всілякі там мазепинці, уніати, інші. Вони труять душі простих людей, підбурюють їх іти проти своєї православної природи. Знаєте, скільки клопоту було на Волині від уніатських священиків, які потайки переходили кордон, щоб переманювати нетверді у вірі душі! Доводилося залучати для боротьби з цією напастю і прикордонну сторожу, і поліцію, навіть охоронне відділення. А чому уніати так лізли сюди? Бо розуміли, що, відірвавши людину від православ’я, вони зможуть налаштувати її і супроти государя та імперії. Добре, що зараз завдяки славним перемогам нашого війська ми зможемо викорінювати цю огидну уніатську гідру там, звідки вона розпускає свої щупальця!

— Щупальця! — кивнув я.

— Звісно, спочатку ми діятимемо обережно. Бо це не просто війна, а війна за людські душі, Іване Карповичу. І я радий, що ви приєдналися до нас. Чесно кажучи, я певний час сприймав ваші історії зверхньо, як дешевий непотріб, забаганку для неосвічених верств. Але потім, коли прочитав сам, то визнав, що ці ваші історії мають беззаперечний виховний ефект, оскільки завжди зло у вас карається, а добро перемагає. А ваша історія про кавказький полон і про те, як ви були готові витримати тортури заради віри, — чудовий приклад для всіх вірян, за який я вам дуже вдячний!

— Дякую, владико.

Служка приніс чай, розпакував одну з валіз, у якій виявилися смачні пиріжки. Євлогій запросив мене до частування. Я було спробував запропонувати коньяк, але архієпископ категорично відмовився і мені не радив.

— Бо алкоголь, Іване Карповичу, — кров диявола! — запевнив архієпископ. — Який же я радий, що ввели сухий закон. У нас у єпархії після його введення у рази зменшилась кількість затриманих поліцією, спорожніли божевільні, бо раніше ледь не дві третини людей потрапляли туди після тривалих запоїв. Священики з усіх парафій свідчать про покращення стану моралі і зростання патріотичних настроїв!

— Та воно-то так, але горілка ж заспокоювала людей. Тепер, звісно, патріотичні настрої замість горілки, але якщо затягнеться війна, то засумує руська людина за горілкою, тоді біда буде, — зітхнув я.

— Але ж погодьтеся, що стало спокійніше! От у вас, у Малоросії, перестали пити? — спитав Євлогій.

— Та в нас і не пили особливо. В наших селах п’яниця як і є, так один, всі на нього пальцем вказують, подивитися ходять. А мужики можуть у неділю, коли з божої служби прийдуть, випити по маленькій за обідом, але не більше.

— Ну, у великоруських губерніях із цим гірше, там пили добряче. Навіть серед панотців таке траплялося, — визнав Євлогій.

— Це точно. Ви, ваше високопреосвященство, вибачте, але от як не пришлють до нас панотця з великоруських губерній, так неодмінно любителя хлібних та інших вин, — поскаржився я.

— Така проблема, Іване Карповичу, справді є, але надсилають священиків