Читати книгу - "Останній дон"

Двадцять років тому його заарештували агенти ФБР за фальшування стодоларових банкнот для тепер уже зниклої «родини» Сантадіо. Його спільники признались у легших злочинах, щоб уникнути суду за тяжчим звинуваченням, виказали його, і він гадав, що його чоловічий цвіт зів'яне у в'язниці. Фальшування грошей було куди небезпечнішим злочином за зґвалтування, тяжке вбивство, підпал. Адже коли підробляєш гроші, на тебе нападається вся урядова машинерія. А коли коїш решту злочинів, ти лише дрібний падложер, що відриває шматок трупа велетенського звіра, складеного з безвартісного людського матеріалу. Леонард не сподівався милосердя, і його таки справді не виявили. Леонарда Сошу засудили на двадцять років.

Соша відсидів тільки рік. Товариш-в'язень, відчувши щирий захват перед вправністю Соші, його геніальним даром користуватися чорнилом, олівцем і ручкою, завербував його для «родини» Клерікуціо. Соші несподівано дали нового адвоката. Раптом у нього об'явився лікар, з яким раніше він ніколи не бачився. Раптом відбулося судове слухання, де просили зглянутись на нього, бо, мовляв, унаслідок погіршення його психічного стану він тепер мов дитина, що не може становити загрози для суспільства. Раптом Леонард Соша опинився на волі й став служити «родині» Клерікуціо.

Адже «родина» потребувала першорядного фальшувальника. Проте не грошей, кожен знав, що фальшування грошей для влади непрощенний злочин. Фальшувальник був потрібен для набагато важливіших завдань. У кучугурах паперової роботи, що поставали перед Джорджіо, коли треба було дурити національні та міжнародні корпорації, підписувати юридичні документи від імені вигаданих службовців корпорацій, перераховувати та знімати величезні суми грошей, завжди були потрібні всякі підписи та їхні імітації. Згодом для Леонарда знайшлась робота і в інших царинах.

Готель «Ксанаду» використовував його талант з величезною вигодою для себе. Коли помирав дуже багатий значний гравець, а в касі зоставалися його маркери, приводили Сошу, щоб він підписався ще на один мільйон доларів. Звичайно, з майна небіжчика не оплачували тих маркерів, проте при нарахуванні податків усю ту суму можна було списати як утрати готелю «Ксанаду». Таке бувало у готелі набагато частіше, ніж у природі, здавалося, серед тих, хто віддається втіхам, смертність сягає небачених висот. Те саме траплялося й з гравцями, що зрікалися своїх боргів або залагоджували їх, платячи жалюгідні центи за кожен долар.

За все те Леонардові Соші платили сто тисяч доларів на рік і не допускали до жодної іншої роботи, надто до фальшування грошей. Такі дії відповідали загальній політиці «родини». Клерікуціо видали указ, який забороняв усім членам злочинної «родини» встрявати у фальшування грошей та викрадання людей. То були злочини, які змушували всі федеральні агентства з підтриму громадського порядку та утвердження закону завдавати нищівного удару у відповідь. Тож можливі прибутки аж ніяк не виправдовували ризику.

Отже, двадцять років Соша втішався життям художника в своєму невеличкому будинку в каньйоні Топанга недалеко від Малібу. Він мав невеличкий садок, цапа, кота і собаку. Вдень він малював, а вночі напивався. Крім того, ніколи не уривалась череда дівчат, що жили в каньйоні, мали нескутий дух і були його колегами в малярстві.

Соша ніколи не покидав каньйону, хіба що їздив по харчі до Санта-Моніки або виконував свій обов'язок перед «родиною» Клерікуціо, звичайно двічі на місяць, причому зникав лише на декілька днів. Робив роботу, якої вимагали від нього, і ніколи ні про що не розпитував. То був неоціненний солдат «родини» Клерікуціо.

Тож коли за Сошею приїхала машина і водій сказав йому взяти інструменти та одяг на кілька днів, Соша випустив цапа, собаку і кота просто в каньйон і замкнув будинок. Тварини могли й самі подбати про себе: зрештою, то ж не діти. Не те що Соша не любив тварин, просто тварини живуть недовго, надто в каньйоні, і Соша звик утрачати їх. Рік в'язниці обернув Леонарда Сошу на реаліста, а несподіване звільнення — на оптиміста.

Лія Вацці, доглядач мисливської хатки «родини» Клерікуціо в Сьєрра-Неваді, прибув до Сполучених Штатів лише в тридцятирічному віці, коли в Італії його шукали як найнебезпечнішого злочинця. Відтоді за десять років він навчився розмовляти англійською тільки з ледь відчутним акцентом і міг добре читати та писати. На Сицилії він народився в одній з найосвіченіших і наймогутніших «родин» острова.

П'ятнадцять років тому Лія Вацці став ватажком мафії в Палермо і був найпридатніший для цієї ролі, проте зайшов дуже далеко. В Римі уряд призначив суддю-інспектора й надав йому надзвичайних повноважень знищити мафію на Сицилії. Суддя-інспектор приїхав у Палермо з дружиною та дітьми під охороною збройних сил і цілого кагалу поліції. Він виголосив гордовиту промову, обіцяючи бути безжальним до злочинців, що не одне сторіччя верховодили на прегарному острові Сицилія. Настала пора запанувати законові, долю Сицилії мають вирішувати виборні представники італійського народу, а не темні вбивці з їхніми підлими таємними товариствами. Вацці сприйняв ту промову за особисту образу.

Суддю-інспектора пильно стерегли і вдень, і вночі, бо він вислуховував свідків і видавав ордери на арешт. Його двір обернувся на фортецю, по периметру житла стояли військові підрозділи. Суддя видавався невразливим. Проте через три місяці Вацці вивчив його маршрут, який тримали в таємниці, аби запобігти несподіваному нападові.

Суддя їздив по великих містах Сицилії, де збирав свідчення і виписував ордери на арешт. Певного дня він мав повернутись до Палермо, де його мали відзначити медаллю за героїчні спроби звільнити острів від мафіозної зарази. Лія Вацці зі своїми людьми замінував невеличкий міст, яким мав проїздити суддя. Бідолаху разом з його охороною розшматувало на такі дрібні клаптики, що тіла, довелось виловлювати з води решетом. Розлючений римський уряд відповів інтенсивними пошуками злочинців, що сподіяли вибух, і Лія Вацці мусив піти в підпілля. Хоч уряд не мав жодних доказів, Вацці знав, що йому краще вмерти, ніж потрапити до рук правосуддя.

А Клерікуціо щороку посилали Піппі Де Лену на Сицилію, де він вербував людей, які мали жити в Бронкському анклаві і бути солдатами «родини» Клерікуціо. Адже дон непохитно вірив, що покладатись можна тільки на сицилійців, вихованих споконвічними традиціями омерти, сицилійці не зрадять. Американська молодь надто м'яка, марнославна і легковажна, тож найсуворіші з-поміж окружних прокурорів, що запроторили до в'язниць уже не одного брульйоне, можуть легко завербувати собі інформаторів.

Омерта як філософія вкрай проста. Розповідати поліції те, що може зашкодити мафії, — смертний гріх. Якщо конкурентний мафіозний клан замордував у тебе на очах твого рідного батька, тобі не можна звертатись до поліції. Якщо