Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Її зраділі товариші несподівано вщухли. Долинув голос Енн:

— Що сталося? Де Кіті?

Дівчина досі нерухомо стояла, зирячи просто поперед себе.

— Я тут... — прошепотіла вона.

— Кіті!

— Де ти?

— Кляте дівчисько! Невже вона пішла нагору? Ніколасе, ходи подивися!

— Кіті!!!

— Тут, я тут. У дальньому кінці... Хіба ви не бачите?

Говорити гучніше вона не могла—їй стиснуло горло.

— Я тут. І я не сама...

Справжній кінець склепу був трохи далі за примарну стіну, крізь яку вона впала, — може, метри за три. Біла пліснява, не звертаючи уваги на фальшиву перепону, проросла крізь неї: вона вкривала і стіни, й підлогу, й те, що лежало на підлозі, і огидно блищала в холодному промінні ліхтаря. Та навіть за товстим шаром плісняви те, що акуратно лежало уздовж стін, виднілося так чітко, що тут годі було помилитися. То були шестеро тіл, повернутих головами до Кіті: їхні ноги впиралися в дальню стіну, а кощаві руки спочивали на грудях. Завдяки задушливому повітрю крипти тіла згнили не повністю: те, що залишилось від них, позсихалось і щільно прилягало до кісток, тож щелепи черепів, відтягнені шкірою, розімкнулись і навіки надали мертвим обличчям виразу безмежного жаху. Сама шкіра почорніла, мов скам’яніле дерево. Очі позападались і провалились усередину черепів. Одяг на всіх шістьох був химерний: старомодні костюми й важкі черевики на ногах. Ребра одного з трупів виступали крізь сорочку. Зате волосся залишилося таким самим, як за життя, й тепер звисало зі страшних голів, мов річкове баговиння. Кіті звернула увагу, що в одного з мерців дотепер збереглися розкішні каштанові кучері.

Товариші досі кликали її. Кіті дивувалася їхній глупоті.

— Я тут!

Подолавши раптовим зусиллям свій страх, вона обернулася й крикнула на цілу кімнату. Нік та Енн саме були поблизу. Почувши її голос, вони рвучко озирнулись, та, судячи з їхніх спантеличених поглядів, так і не помітили дівчини. Кіті сердито зітхнула й ступила до них. Коли вона зробила це, то відчула всім тілом дивний лоскотливий дотик.

Нік зойкнув. Енн упустила ліхтар.

— Краще ходіть сюди й погляньте, — напружено промовила Кіті. Товариші, однак, мовчали, тож вона додала: — Що за дідько? Що з вами таке?

Її гнів привів Ніка до тями.

— Т-ти поглянь на себе! — пробурмотів він. — Ти наполовину в стіні!

Кіті оглянула себе — і справді, з цього боку примара зберігалася: її живіт, груди й нога, що виступала вперед, стирчали з каміння так, ніби її розтяло навпіл. Там, де магія торкалася тіла, було чути легенький лоскіт.

— Навіть не мерехтить! — прошепотіла Енн. — Ніколи ще не бачила такої потужної ілюзії!

— Крізь неї можна пройти, — похмуро відповіла Кіті. — Там дещо є.

— Скарби?! — зрадів Нік.

— Ні.

За мить уся компанія зібралася біля стіни й непевно, один за одним, пройшла крізь примару. Камені навіть не ворухнулись. З іншого боку перепону зовсім не було видно.

Всі шестеро вражено вирячились на освітлені ліхтарями тіла.

— Я за те, щоб негайно забиратися звідси, — мовила Кіті.

— Ви погляньте на їхнє волосся! — прошепотів Стенлі. — І нігті! Гляньте, які вони довгі!

— Лежать, як сардини на тарілці...

— Як ви гадаєте?..

— Мабуть, позадихалися...

— Бачите — он дірка на грудях? Навряд чи вона з’явилася сама собою...

— Нам нема чого боятися! Вони ж старі! — пан Пенніфізер говорив упевнено, щоб підбадьорити інших—і себе, можливо, теж. — Погляньте на колір шкіри — це справжнісінькі мумії!

— З часів Ґледстона? — запитав Нік.

— Безперечно. Це видно з одягу. Кінець дев’ятнадцятого століття.

— Але ж їх шестеро... По одному на кожного з нас...

— Замовкни, Фреде.

— Але навіщо вони тут?..

— Може, їх принесли в жертву..

— Послухайте, пане Пенніфізере! Нам справді...

— Ні, але навіщо їх ховати за стіною? Який сенс?

— Може, це грабіжники? От їх і поховали живцем...

—... нам справді краще звідси піти!

— Так, можливо. Але, знову ж таки, навіщо їх ховати за стіною?

— І хто це зробив? А як же Чумне Закляття? Нічого не розумію. Якщо вони пробудили його...

— Пане Пенніфізере! — вигукнула Кіті, тупнувши ногою. Склепом прокотилося відлуння, й суперечка вмить ущухла. Кіті ледве говорила — їй досі стискало горло. — Тут є щось таке, чого ми не знаємо. Якась пастка! Ходімо! Забудьмо про ці скарби!

— Але ж ці кістки старі! — відповів Стенлі, вдаючи рішучий тон пана Пенніфізера. — Заспокойся, мала!

— Я тобі не «мала», злодюжко!

— А я згодна з Кіті, — мовила Енн.

— Але ж... любі мої! — пан Пенніфізер з удаваною безжурністю поплескав Кіті по плечу. — Так, я розумію: це дуже неприємне видовище. Але ж не можна надавати йому такого значення! Хоч як загинули ці бідолахи, їх поклали тут дуже давно — можливо, тоді, коли цей склеп ще тільки будували. Саме тому на примарній стіні, що ховає їхні трупи, немає плісняви — бачите? Стіни були ще чисті, коли ці люди зустріли свою смерть! — він показав на мертві тіла своїм ціпком. — Подумайте самі! Ці юнаки лежали тут ще до того, як могилу було запечатано! Інакше, вдершись сюди, вони пробудили б Чумне Закляття. А цього не було, бо ми самі щойно пробудили його!

Більшу частину групи його слова заспокоїли: хлопці кивнули й схвально мугикнули. Проте Кіті хитнула головою:

— Ось лежать шестеро мерців, що кличуть нас до себе. Ми були б дурнями, якби не звернули на них уваги.

— Пхе! Так вони ж старі! — судячи з полегшення у Фредовому голосі, хлопчина лише тепер зрозумів, що це означає. — Старі кістки, й квит!

Він насмішкувато копнув черевиком найближчий череп. Череп упав набік і трохи покрутився на підлозі, мов перекинутий глек.

— Кіті, люба! Вчися тамувати свої почуття! — зауважив пан Пенніфізер, дістаючи з кишені носовичка й витираючи лоба. — Ми вже відкрили саркофаг цього старого чорта — й земля під нами поки що не розступилась, еге ж? Підійди й поглянь, дитинко: ти цього ще не бачила. Там угорі лежить шовкова смертна сорочка — вона одна, мабуть, коштує цілого капіталу. П’ять хвилин, Кіті! Нам потрібні лише п’ять хвилин, щоб підняти сорочку й витягти