Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Бернадет глибоко затягнулася димом. Стентон дивився, як підносяться в такт віддиху її груди.

— Ох, так, розумію, — сказала вона. — То ти в мене закохуєшся?

— Думаю, вже закохався.

— Що ж, це добре, — відповіла Бернадет, — бо я в тебе також закохалася. — Вона простягнула руки й обняла його. — І знаєш, мені здається, що й проти цього Кессі не перечила б. Вона ж тебе кохала, а ти кохав її, і якщо те, що кажуть про небо, — правда, то зараз вона там і розуміє, що мертва, а ти — живий і мусиш жити далі, скільки тобі відведено, і хай що з тобою нині відбувається, це жодним чином не применшує того, що ти колись мав і завжди матимеш із нею.

Стентон розумів, що вже вдруге у житті опинився на великому емоційному роздоріжжі.

Вперше таке трапилося з ним тоді, коли він познайомився й одружився з Кессі. Дехто вважає, що, знайшовши кохання, сягає сповнення, досконалості. У кількох фільмах йому траплялося чути слова «Ти мене сповнюєш», які там мали чомусь за достоту великий вияв ніжних почуттів. Сам Стентон ніколи не дивився на кохання так, ніби це лише якийсь не надто й значний придаток до його особистості. Кохання, яке він відчував до Кессі, його не сповнило — воно його створило. Адже раніше, наскільки йому бачилося, сповнювати там не було особливо чого. Своє життя до знайомства з Кессі Стентон не надто й пригадував. Мама померла, коли він був ще підлітком. Потім потяглися один за одним різні навчальні заклади, і сім’ю йому до певної міри замінило курсантське середовище; звідти він і пішов в армію, яка, по суті, стала його життям. Але ж не можна бути лише солдатом, треба бути ще й особистістю, повноцінною людиною, яка відчуває, що знайшла своє місце у світі, і власне такою людиною Стентон почав відчувати себе тільки після того, як познайомився з Кессі. Фактично, кохання до неї подарувало йому буття.

І ось тепер такий момент настав удруге. Того ранку, коли він опинився у 1914-му, цього не трапилося, хоч то була так само надзвичайно вагома мить. Вагома для світу, але не для нього. Стентон залишився тією ж самою людиною, яка за кілька секунд до того боролася з професоркою МакКласкі й дівчиною-туркенею на вечірці в іншому столітті. Своє горе, свою спустошеність він проніс із собою крізь час, і відсутність дружини й далі визначала все його буття так само, як раніше — присутність. Досі. Бо тут раптом стало зрозуміло, що Кессі можна нарешті відпустити.

— Даси й мені одну? — запитав він.

Бернадет якраз припалила цигарку, то відразу ж і вклала її йому в губи. А коли потягнулася по іншу, її груди опинилися за якийсь дюйм від його обличчя, і він страх як захотів їх поцілувати. То й пахкнув цигаркою лиш один раз, тоді залишив її диміти у попільничці, і вони з Бернадет знову кохалися.

А потім пили полуничний шнапс, пляшку якого Стентон відкоркував увечері після смерті кайзера. Допивши, кохалися вже на п’яну голову; на щастя, Стентонова рана, яка майже загоїлася, від цього не розкрилася. Потому Бернадет згадала, що в торбі у неї є пляшка бренді, яку вони негайно й розпочали, впилися ще більше, курили цигарки, сміялися і дражнили одне одного.

І Стентон збагнув, що понад усе на світі хоче розповісти їй, хто він такий.

Звідки тут узявся.

Наодинці зі своєю таємницею він почувався страшенно самотньо й раніше, а тепер — то й поготів. Бо як же вдавати, ніби щиро відповідаєш на почуття, коли твоя кохана нічого про тебе не знає? Як бути одним цілим, коли під стосунки закладено міну обману — фатальну міну, яка рано чи пізно ці стосунки підірве?

Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, — для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, — а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається — дівчата завжди про таке здогадуються, — і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике.

Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію.

Бо вона думала про те саме.

— Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного — а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, — і хочемо, щоб так було й надалі, то… — на мить вона змовкла і ковтнула бренді, — тобі доведеться мені сказати.

— Сказати що? — перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь.

— Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголоситися — і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому.

— Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, — пробурмотів Стентон.

— А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті — й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки — теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я — єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю?

І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання — запитання, зрештою, цілком слушне?

Що його, мовляв, виховали вовки?

Єдиним вірогідним