read-books.club » Фантастика » Ніж, якого не відпустиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніж, якого не відпустиш" автора Патрік Несс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 78 79 80 ... 90
Перейти на сторінку:
людей, ніж я бачив за раз у свому житті, місце, в якому стільки Шуму, шо ти ніколи не будеш сам, хібашо вони знайшли лікарство, а тоді виявиться, шо я там єдиний Шумний, а це насправді гірше.

Коли ми прийдемо в Притулок — ми будемо частиною міста.

Ми не будемо собі Тодд і Віола, котрі сидять біля ріки на сході сонця, снідають, єдині двоє людей на цілій планеті.

Тоді будуть всі, разом.

Це може бути наш останній шанс.

Я відвертаюся від неї, аби заговорити.

— Пам’ятаєш, ти робила ту штуку з голосами?

— Ага, — тихенько каже вона.

Я дістаю книжку.

— Ти могла би зробити прентісстаунський голос?



38. Чув я, як дівчина в долині співала

— «Мій найдорощий Тодде», — читає Віола, старанно копіюючи акцент Бена. І в неї добре виходить. — «Мій найдорощий сину».

Голос моєї мами. То моя ма’ говорить.

Я схрещую руки і вдивляюся в пшеницю, россипану на землі.

— «Я починаю цей щоденик у твій деньнародженя, у день, коли я перший раз тримала тебе на руках, а не в животі. Ззовні ти копаєшся таксамо, як і всередині! І ти найпрекрасніше, що будьколи ставалося в цілому всесвіті. Ти, певно, найпрекрасніше шо є в Новому Світі, а в Ньюелізабеті тобі точно нема рівних».

Я відчуваю як моє лице червонішає, але сонце ще не зійшло так високо, аби це було видно.

— «Якбиж твій тато був тута і міг тебе побачити, Тодде, але Новий Світ і Господь, шо над нами, розпорядилися забрати його через хворобу п’ять місяців тому, такшо ми обоє просто почекаємо зустрічі з ним у наступному світі.

Ти на нього похожий. Ну, немовлята насправді нінашо не похожі, крім немовлят, але я тобі кажу — ти будеш виглядати як він. Ти будеш високий, Тодде, бо твій та’ був високий. Ти будеш сильний, бо твій та’ був сильний. І ти будеш вродливий, о, який же ти будеш вродливий. Панянки в Новому Світі будуть просто за тобою сохнути».

Віола перегортає сторінку і я не дивлюся на неї. Я відчуваю шо вона таксамо на мене не дивиться, і я би не хотів зараз побачити на її лиці усмішку.

Бо це всьо шо зараз робиться мені дуже дивно.

Її слова — то не її слова, вони виходять з її рота і звучать як неправда, але роблять нову правду, створюють інший світ, у якому моя ма’ говорить просто до мене. Віола говорить несвоїм голосом, а світ, хотяби на трошки, світ цілий належить мені, світ зроблений лише для мене.

— «Давай розкажу тобі, в якому місці ти народився, сину. Воно називається Новий Світ, це ціла планета, зроблена з надії…»

Віола зупиняється, лише на секунду, тоді читає дальше.

— «Ми приземлилися тута майже рівно десять років тому, шукаючи нового житя, чистого, простого, чесного, доброго, в усьому неподібного на Старий Світ, шукаючи місця, в якому люди моглиби жити в безпеці і мирі з Богом на чолі, з любов’ю до ближніх своїх.

Були незгоди. Я не буду починати цю історію з брехні, Тодде. Тута не було легко…

Ой, ну ти послухай, я написала «тута» в листі до власного сина. Отаке-от житя поселенця, певно, і є — нема часу слідкувати за письмом, і дуже легко спуститися до рівня людей, котрі й на манери плювали. Але ж «тута» тобі не сильно зашкодить, ні? От і вирішили. Мій перший хибний вибір у ролі матері. Кажи «тута» скільки тобі схочеться, Тодде. Обіцяю тебе не виправляти».

Віола стискає губи, але я нічо не кажу, такшо вона продовжує.

— «Такшо і в Новому Світі є труднощі, і в Ньюелізабеті. Тут, на цій планеті, є те, шо називають Шум, із яким чоловіки борються відколи ми приземлилися, але шо дивно — то це то шо ти будеш одним із хлопчиків з нашого поселеня, котрі й не знають іншого житя, такшо нелегко буде пояснити тобі, яке було житя раніше, і чого нам зараз так важко, але ми робимо все, аби справитися.

Чоловік якого звати Девід Прентісс, котрий має сина, лише трошки старшого за тебе, Тодде, і котрий один із найкращих наших організаторів — здається, він був наглядачем нашого корабля, якшо я добре пам’ятаю…»

На цьому Віола таксамо робить паузу, але нацейраз уже я чекаю, чи вона заговорить. Вона не заговорює.

— «Він переконав Джессіку Елізабет, нашу голову, заснувати це маленьке поселеня на дальньому березі величезного болота, аби Шум решти Нового Світу ніколи нас не досягнув, якшо ми самі не захочемо. Тут донині таксамо Шумно як і врешті Нового Світу, але це принаймі наші знайомі, принаймі ті, котрим ми довіряємо. Переважно.

Моя робота тут у тому, шо я доглядаю пару пшеничних полів на півночі від поселеня. Відколи твій та’ помер, наші близькі друзі Бен і Кілліан допомагали мені, бо їхня ферма просто посусіцтву. Я вже не дочекаюся, коли ти з ними зустрінешся. Чекай-чекай, ти з ними вже зустрівся! Вони вже потримали тебе на руках і привіталися, такшо бачиш, один день на світі, а в тебе вже двоє друзів. Чудовий початок, сину.

Насправді я впевнена, шо в тебе всьо буде добре, бо ти народився на два тижні зарано. Ясно шо ти вирішив, шо досить уже з тебе, ти захотів побачити, шо цей світ може тобі запропонувати. І я тебе не звинувачую. Небо таке велике і голубе, дерева такі зелені, і це світ, у якому тварини говорять до тебе, дійсно говорять, і ти можеш навіть говорити до них, і тут стільки дивних див, стільки всього чекає тебе, Тодде, шо я місця собі не нахожу від того, шо це не відбувається просто зараз, шо тобі треба чекати, аби побачити все шо ти зможеш, все шо тільки зможеш».

Віола вдихає і каже:

— Тут допис закінчується, а після маленького відступу стоїть «Пізніше», ніби її перервали, — вона дивиться на мене. — Все добре?

— Так, так, — швидко киваю я, мої руки дотепер схрещені. — Давай далі.

Світлішає, сонце насправді встає. Я трохи відвертаюся від неї.

Вона читає.

— «Пізніше.

Вибач, синку, мала на секунду зупинитися, заходив наш священик, Аарон».

Ще одна пауза, ще одне облизуваня губів.

— «Ми такі щасливі, шо він у нас є, хоть я мушу зізнатися, шо про рідний люд Нового Світу він казав речі, з якими я була зовсім незгодна. Місцеві називаються спекли, доречі, і вони стали для нас ВЕЛИКОЮ несподіванкою, бо вони дуже сором’язливі, і попервах ні наші планувальники в Старому Світі, ні наші перші кораблі-розвідувачі навіть не знали, шо вони тут є!

Вони дуже милі сотворіня. Вони інакші, може, примітивні, ми не знайшли в них ні усної ні письмової мови, але я не погоджуюся з тими, хто тут думає, ніби спекли скоріше тварини чим розумні істоти. Аарон недавно проповідував, як Бог чітко розділив нас і їх, і…

Ну, це не найкраща тема для твого першого дня, правда? Аарон щиро і віддано вірить у то в шо він вірить, тому він був нашим стовпом віри всі ці довгі роки,

1 ... 78 79 80 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"