Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зрозуміло, що Україна розглядала пропозиції від обох наречених. Західноукраїнські області переважно мали європейські культурні орієнтири, були зацікавлені в автономії України і тяжіли до української мови. Східні області, заселені переважно російськомовним населенням, культивували більшу спорідненість з усім російським. Таким чином, відданість національним ідеям завжди була десь посередині. Українцям кортіло вийти на вільний західноєвропейський капіталістичний ринок, але зрештою політичне управління новоствореною демократією в Києві вони довірили старим радянським апаратникам. У 1994 році українці обрали президентом колишнього керівника радянської промисловості Леоніда Кучму, який довгий час займав керівні посади в комуністичній партії.
Усе пішло так, як і можна було чекати від Кучми при владі. Президент прив’язав майбутнє і долю України якнайтісніше до Росії, а тоді ретельно дотримувався давніх радянських схем гри. Коли Путін 2000 року балотувався на президентські вибори як наступник Боріса Єльцина, президент Кучма виділив на президентські перегони понад 56 мільйонів доларів. А коли перемога принесла Путіну ключі від кремлівської каси, той швиденько розрахувався, відправивши у Київ 250 мільйонів доларів. Подячний чек мав нібито погасити борги України перед Росією, які постійно накопичувалися. Російська енергія була дешевою, але не дуже. Насправді, золотий потік російських рублів осідав у кишенях українських олігархів.
Коли в 2004 році завершувався другий президентський термін Кучми, він вибрав собі за наступника ще одну давню радянську руку — Віктора Януковича. Ще 1997 року Кучма призначив Януковича губернатором розташованої на південному сході України прихильної до Росії Донецької області. Виявилося, що Янукович ідеально пасував Донецьку і тому, як ним керувати. Він був «апаратником комуністичної партії, який надавав перевагу централізованій владі, — пояснював один із союзників Януковича. — Знав, що якщо він тут трохи віддає, то звідти може трохи взяти». На загальне переконання, Янукович брав потроху всюди. Жодна оборудка не була занадто дрібною чи мізерною — включно з незаконним «кришуванням» контрабанди курятини, яке зрештою стало шокуючим міжнародним скандалом і показовим прикладом корупції. «Одна тонна зіпсованого м’яса змішана з трьома свіжого», — пояснив робітник журналістам німецького телебачення. Німецький мікробіолог, якому доручили дослідити отриманий продукт, сказав: «Ми виявили безліч мікробів, особливо кишкових бактерій, які можуть спричинити хворобу».
Коли Янукович уперше оголосив про участь у виборах президента України 2004 року, Владімір Путін зробив усе можливе, щоб забезпечити йому перемогу. Путін надіслав гроші «Партії регіонів» Януковича. Особисто виступив із Януковичем за кілька тижнів до фінального туру. Також багато хто підозрює, що він організував жорсткий замах на головного опонента Януковича, прозахідного українського демократа Віктора Ющенка. На початку виборчої кампанії Ющенко важко й загадково захворів, його вродливе, як у кінозірки, обличчя раптово спотворили шрами. Діагноз віщував лихо: отруєння діоксином. Російські офіційні особи завжди відкидали причетність до отруєння. Коли Ющенка запитали, чи не думає він, що наказ віддав Путін, він загадково відповів: «У мене є відповідь, але не можу її озвучити». Усупереч жахливим наслідкам отруєння, які постійно посилювалися, Ющенка не вдасться залякати і витиснути з перегонів. Він дійшов до фінального другого туру проти Януковича, під час якого путінські бойовики допомогли організувати дивовижну явку виборців у русофільських регіонах на сході України. Путінська команда у певних різновидах демократії не мала собі рівних. За словами неупереджених спостерігачів Європейської мережі організацій зі спостереження за виборами, виборчі дільниці, що підтримували Януковича, похвалилися явкою виборців до 127%. Це диво, поза сумнівом, допомогло Януковичу злегка взяти гору над Ющенком.
Міжнародні спостерігачі за виборами кричали про порушення ще до того, як підрахували голоси. Річард Лугар, голова комітету з міжнародних відносин Сенату США, який перебував на місці подій, засудив «узгоджену й потужну програму шахрайства й зловживань у день виборів». На центральну площу Києва, Майдан, упродовж наступних днів і тижнів вийшло близько 100 тисяч демонстрантів — це увійшло в історію як Помаранчева революція (команда помаранчевих тяжіла до демократичного Заходу, команда біло-блакитних тяжіла до автократичної Росії). Верховний Суд України ретельно вивчив махінації на виборах, проголосив результати недійсними і призначив нове голосування. Ющенко виграв повторний тур і 23 січня 2005 року склав присягу Президента України.
Із цих виборів Путін вийшов зі здоровезними ґулями, але і стріляним горобцем. Прокол з Януковичем став болючим уроком і нагадуванням, що на політиків ніколи не можна ставити з упевненістю. Завжди існує імовірність, що вони можуть заплутатися в ідеологіях, чи ідеалах, чи вподобаннях виборців, чи навіть імовірність того, що вони просто можуть не сподобатися виборцям. Путін прорахував, що значно краще, коли мухи окремо, а котлети окремо. Кремль зупинив свій вибір на низці провідних титанів промисловості і авторитетів організованої злочинності в Україні, на яких можна було б розраховувати, що вони виконуватимуть накази Путіна в обмін на самі лише гроші, — тобто на олігархах. Жодної тобі потреби в демократії, жодних міжнародних спостерігачів і жодних відмов. Ніхто так не відповідав усім вимогам цієї посади, як Дмитро Фірташ, сорокарічний самозваний мультимільярдер, який досягнув успіхів саме завдяки своєму безкомпромісному цинізму. Як Гуччифер, але з амбіціями. І зв’язками.
Дмитро Фірташ, відповідно до історії, розказаної ним західним дипломатам й українським журналістам, зростав звичайним хлопчиком у звичайній родині у звичайному селі радянської України. Його батько займався підготовкою водіїв («навчав тримати кермо»), мати працювала на цукровому заводі. Дмитрові мало що дісталося від батьків у спадок, вдосталь було хіба що презирства до правлячої комуністичної партії. Фірташ розповідав, що вступив до лав комсомолу тільки після того, як його «замкнули в комсомольській кімнаті на два дні без їжі й води». Не маючи зв’язків, щоб отримати місце в університеті чи одну з тих омріяних партійних посад, що на них влаштувався Міхаіл Ходорковскій, Фірташ недовго послужив (за призовом, звісно) в Радянській Армії. Ще до розпаду Радянського Союзу в 1991 році він планував стати пожежником. Після розпаду в Україні для тих, хто зберігав спокій, почався дивний, але дивовижно п’янкий час. За словами Фірташа, він був молодою людиною «між двох країн — одна завершилася, а інша починалася». Але Фірташ у цій дивній сутінковій зоні беззаконня і широких можливостей процвітав. Свої перші статки він заробив на експорті консервації й сухого молока до Узбекистану та інших радянських республік, після чого перейшов у значно прибутковішу сферу посередництва з продажів природного газу.
В Україні на природному газі можна було заробити купу грошей, тому зацікавлених сторін не бракувало. Фірташ мав вести справи з банкірами, політиками і, що найважливіше, з кримінальними авторитетами. Усі — належним чином озброєні. Усі — заручники небезпечного й непростого партнерства, яке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу», після закриття браузера.