Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

для найменш щасливих подеколи ставало фатальним. Фірташ знав, що певні запрошення на вечерю можуть передбачати гарнір із замовного вбивства. Навіть на початку ХХІ століття бізнес у сфері природного газу вівся «за законом вулиці», пояснював Фірташ американському послу в Україні. «Неможливо було звернутися до державного службовця з будь-якого питання, не зустрівшись з членом організованого злочинного угруповання», — сказав Фірташ. Він робив те, що мусив робити.

Особливо в нагоді Фірташу стали його зв’язки із Семьоном Могілєвічєм, який вважався «босом босів» російського мафіозного синдикату — в усьому світі. Могілєвіч мав диплом економіста Львівського університету (найбільшого міста західної України) і особливий талант до фондових шахрайств у великих розмірах. Він також насолоджувався більш традиційними мафіозними видами діяльності. Могілєвіч вів по всьому світу настільки активну діяльність, що зрештою опинився у першій десятці розшукуваних ФБР. Його найвідоміші кримінальні хіти, за даними бюро, «незаконний обіг зброї, замовні вбивства, вимагання, наркоторгівля й проституція в міжнародному масштабі». Коли Фірташа запитали про зв’язки з босом Могілєвічєм, він пояснив американським дипломатам у Києві, що не мав такого задоволення — обирати покровителів в Україні. Без допомоги Могілєвіча, пояснював пізніше Фірташ, він ніколи б не зміг побудувати свій бізнес. Його бізнес завбільшки у 5 мільярдів доларів! Ну, якби ви були Владіміром Путіним, ви також би дуже чітко розгледіли потенційну користь Фірташа. Ось вам людина, на яку можна було розраховувати, що вона зробить те, що треба зробити. Ось вам людина, яка також сиділа на стикові пального й корупції, які 2006 року стрімко ставали майбутнім російської влади і сферою її повсюдного впливу. І саме тими засобами, за допомогою яких Путін відновить контроль Росії над Україною.

Україна мала до газу ненаситний апетит — до газу російського. У відсотковому співвідношенні до її ВВП країна споживала палива більше, ніж будь-яка інша країна світу — і перевага в паливі надавалася природному газу. Країна купувала три чверті своїх поставок через російську державну монополію «Газпром»; також вона заробляла гроші, транспортуючи газопроводом російський газ клієнтам «Газпрому» в Європі. Таким чином, навіть після Помаранчевої революції і обрання Ющенка Росії все ще вдавалося тримати в руках віжки української економіки й політики, що, як на Путіна, було ідеально. Докорінно корумпований енергетичний бізнес дозволяв Путіну обирати, хто саме буде в Україні багатим і хто матиме владу. Він гарно відпрацював цю систему на Санкт-Петербурзі, тоді — на Москві, і вона стрімко перетворилася на путінську стратегію поширення російської влади за межі російських кордонів. Найбільша небезпека, якої він мусив постійно остерігатися, це щоб у найближчому російському зарубіжжі не з’явилися сильні, багаті, стабільно орієнтовані на захід демократії. Це могло не лише кинути виклик або обмежити регіональне панування Росії, це могло — який жах! — надихнути власне росіян вимагати демократичного голосу від їхнього власного уряду також.

Рішення було простим: використовувати російський природний газ і нафту не лише для того, щоб заробляти гроші для російської держави, а й для того, щоб утримувати в корупції й залежності сусідні держави. Це вирішувало чимало проблем. Зменшило очікування від демократичного уряду і верховенства права у цих країнах. Створило корумпований правлячий політичний клас, який інвестував у збереження залежної від Росії системи, що збагачувало усіх до неї залучених і їхні сім’ї. Також виникли комфортні для розквіту організованої злочинності умови. Російський уряд під контролем Путіна наполегливо все глибше вбудовувався у всі сфери міжнародної організованої злочинності у сфері колишнього Радянського Союзу — і не лише тому, що Путін мав схильність приваблювати бандюків, яких за інших розкладів можна було б назвати його пришийхвостом, якби він не зробив їх настільки багатими. Краса тісного родичання контрольованого Путіним уряду з мафією надавала йому цілковито інший набір важелів для вирішування проблем (й усунення зі шляху проблемних людей) щоразу, коли вдатися до відкритих повноважень держави було б непристойно.

Путінська команда в Кремлі була рада використати людину з особливими навичками й талантами Дмитра Фірташа, щоб сформувати Україну на власний розсуд, відвернути її від загравань (занепокоєння щодо яких зростало) із Заходом, з Європейським Союзом і що — о, Боже! — можливо, навіть із НАТО.

Ще до завершення першого року президентства Ющенка вони наділили Фірташа вигідною угодою в Україні. Нова компанія Фірташа «РосУкрЕнерго» отримала ексклюзивне право купувати газ у Росії й продавати його Україні. З шаленими прибутками. Майже 800 мільйонів чистого прибутку за один 2007 рік. Компанія Фірташа нічого не робила. Їй навіть було необов’язково палець об палець ударяти. Насправді вона не займалася нічим, окрім як отримувати гроші. Україна могла би так само просто купувати газ без посередника і без націнки, але Путін хотів і посередника, і націнку — напохваті виявився Дмитро! Так само, як і гарантії фантастичній корупції у самому центрі Української держави, а також перспективи, що всі найбагатші й найвпливовіші люди в Україні залежатимуть від найменшої російської забаганки. «Газпрому» це коштувало копійки — платилося прямо з російської казни, — але воно того вартувало. Фірташ (так само, як дехто з іншіх українських олігархів Путіна) отримуватимуть достатньо грошей, щоб зліпити країну за подобою, яку Путін оцінить. Частина цих грошей повернулася назад до Росії як данина. Ще більше пішло на підтримку «Партії регіонів» Януковича, що означало, що купа грошей пройшла через партію і зрештою осіла на офшорних банківських рахунках американського політтехнолога-найманця Пола Манафорта, який завжди був радий допомогти своєму другу Януковичу, питання було лише в ціні. Ціна питання склала приблизно 75 мільйонів доларів упродовж десятиліття.

Манафорт явно опинився в полоні Дмитра Фірташа як джерела надходжень переважної частини цих грошей. Він зайшов настільки далеко, що заснував низку бізнес-структур, створених, щоб допомогти таким хлопцям, як Дмитро, і зокрема Дмитрові, вивести гроші зі Східної Європи і Центральної Азії в американські і міжнародні холдинги у сфері нерухомості. «Переваги одноосібного інвестора, — писав Манафорт, — полягають у меншому ступені ризику, більшій гнучкості, простішій звітності й можливості організувати офшор, щоб максимізувати прибуток інвестора». Цими компаніями, такими як заснована 2008 року «СіЕмЗет венчурс», керував колишній зек на ім’я Бред Заксон, який навчився мистецтва ведення бізнесу з нерухомості в Нью-Йорку безпосередньо у магната з Квінса на ім’я Фред Трамп. Манафорт розробив концепцію фонду якраз тоді, коли світова економіка переживала занепад і нерухомість ставала справді доступною: «скористатися безпосередньою перевагою скрути, в яку потрапив американський ринок нерухомості... на якому спонсори опинилися в кредитних лещатах, шляхом створення тиску для рефінансування або скидання активів». Манафорт також передбачив можливості купівель на міжнародному ринку на умовах, що «забезпечували оптимальну гнучкість нашим інвесторам». Адвокати,