Читати книгу - "Холодний Яр"

мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі — там бурки... Тут по козацьки їздець у сідлі сидить — і там по козацьки... Боже милий! — думаю — за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців — теж носи поспускали... Як, кажу, хлопці, думаєте? — Чи не по тамтому боці наше місце?! А наймолодший: „Та що там, підхорунжий, багато говорити! Їдем но ближче до лісів... Казав мені один селянин, що у цих околицях немало партизанів... Як і загинем — так не за жидівських царів на сором Кубані“...

Перші трупи — будьоновці, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття поздіймали товариші. Забрані також кращі сідла з убитих коней. Кубанець оглядає трупи:

— Донці та калмики... Кубанців — от там більше буде, де наш полк атакував...

Ближче до ліса — мережка трупів густіша; групами і в одиночку, будьоновці й партизани. Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляєм туди коней. На невеликій площині — з півтори сотні порубаних, — вдвічі більше будьоновців ніж вороновців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона; мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зломана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

— Є тут! — крикнув Андрій. — Але хтось із його хлопців — живий залишився! Гляньте!..

Ворон, без зброї, в окровавленій одіжі, роззутий — лежав навзнак з розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев’янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Всі були переконані, що то якийсь вороновець переховався щасливо живий або ранений у гайку, а вночі розшукав свойого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею вночі, про її замір відвідати побоєвище. Хотілося чомусь заховати з таємниці той порив душі безстрашної дівчини.

Злазимо з коней і на хвилину приклякаєм коло ще одного із тих, що своєю смертю — заслужили на вічне життя в пам’яти українського народа. Ніхто із нас не знав ні його імени, ні дійсного прізвища; знали лише, що Ворон і багато із тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу — походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків хліборобили, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки — могли прийти до неї й віддати пошану...

— Відставимо до Мотриного манастиря... — одізвався Петренко. — Колись Василя Чучупаку туди перенесем...

Чорнота заперечив рухом голови:

— Не можем Ворона забирати... Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо... З товариством поліг — хай з товариством і спочиває... Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо... їдьте, панове, до ліска — я вас дожену.

Коли від’їхали парусот кроків — оглядаюся. Мій побратим клячав коло Ворона, заглиблений в молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, соромливо відвертаючи набік обличчя: понурий медвідь — мав червоні від сліз очі...

В гайку ще більше понуро. Вирвані трьох і шести-цалевими гранатами грабчаки й берізки — лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — трупи двох молоденьких дівчат, що їздили з загоном Ворона як розвідниці. Одіж на них порозрізувана шаблями — „товариші“ потішалися виглядом мертвого дівочого тіла. Старий тавричанин — батько одної з розвідниць, що веселив нас якось на одній із стоянок у Черкащині рибацькими байками — лежав по другий бік тачанки. Осторонь, знайоме обличчя начальника кулеметів загону з одірваною по коліна ногою. На виску рана від кулі — над нею чорні цятки пороху, що застряли у скірі при пострілі зблизенька. Цей — власною рукою і револьвером — підписав останній рахунок.

Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за корчем застогнав. Всі здрігнулися:

— Ранений?!

— Кінь. — Буркнув Чорнота.

Об’їжджаю корчі. Біля партизана, якому бракувало пів голови — лежав доброї породи кінь з переломаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилино голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно раненого коня, що плаче зовсім „по людськи“, як плаче хвора дитина. Злажу з коня і витягнувши „кольта“ — прикладаю коневі до чола. Не було сумніву, що шляхотна тварина розуміла мій замір... Очі коня дивилися на мене з глибоким сумом і ще глибшою покорою долі... Стиснувши серце — віддаю стріл і не оглядаючись повертаюся до свойого „сірого“, що нервово здрігався. Витерши рукавом дурні очі, що непрошено змокріли, вискакую в сідло.

З почуттям болю й гордости в душах, від’їжджаємо з побоєвища.

Хмара їде до близького села залагодити справу з погребленням вбитих та взяти поживи для коней і козаків. Ми їдемо просто до бриґади.

Підкріпившись хлібом і салом та підгодувавши по повороті до лісу Хмари коней — вирушаєм лісовими дорогами до села, кілометрах у десяти звідтіль. На ночівлю стаєм у тому селі. Ранком прибув селянською підводою один із висланих Хмарою розвідників. Сільськими дорогами на Єлісаветград, іде навантажений обоз одної з будьоновських дивізій. Розрахувавши його рух — можна перехопити на хуторах кілометрах у дванадцяти від села де ми перебували. Розвідник зустрінув загін Кобчика, що з трьома десятками кінних партизанів одягнених уже в будьонівську уніформу — крутився між переходячими червоними частинами і „ліквідував“ малі групки ворога. Кобчик поїхав уже на ті хутори, де слідкуючи за шляхом дожидатиме нас. Сам обозові ради не дасть, бо на возах їде зо дві сотні озброєних червоноармійців, є кілька кулеметів.

Наша піхота виступила із села до ліса. Об’єднана кіннота й тачанки — рушили риссю переймати обоз.

Кобчик дожидав на умовлених хуторах, заховавши загін поза будівлі. Обоз ще не переходив. Переїжджали шляхом окремі верхівці й підводи та їх не займали, щоб не зрадити своєї присутности. Заскочив було на хутір якийсь калмик-будьоновець, молока напитися... Уже закопали в стайні, так що й господар не бачив...

Партизани Кобчика — виглядали імпонуюче. На переході будьоновців — загін добре „підлатався“: хлопці мали першорядні коні, сідла, й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках — будьоновках.