Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

Юрій Андрухович

Таємниця. Замість роману

Я тремчу, щоб тільки не закривалися двері, бо відкриті двері то незбагненна радість.

Роберт Данкен.

От про це й поговоримо.

Сергій Жадан.

ПЕРЕДМОВА, ОДНА З МОЖЛИВИХ

Чи не всю осінь 2005 року я, з нетривалими перервами, провів у Берліні. Саме в цей час, десь наприкінці вересня, до мене вперше звернувся не відомий мені раніше Еґон Альт, літературний критик і журналіст. У своєму нетипово для е-пошти розлогому мейлі він писав про те, що мріє (саме це слово!) зробити зі мною «дещо довшу розмову, точніше серію розмов» і що він загалом спеціалізується на т. зв. портретах, передусім письменників. Переконатися в цьому я міг за якимись, наведеними ним же в тому листі посиланнями, на які в мене, зрештою, все одно ніколи не вистачало часу. Еґон Альт вельми наполягав на тому, що нам необхідно зустрітися — «і неодноразово», а на завершення додавав таке: «Шановний пане, в жодному разі не відмовляйте мені! Я здаю собі справу з Вашої надзвичайної, просто-таки пекельної зайнятості і гарячково міркую над тим, як мені, попри все, схилити Вас до співпраці. Написати, що я десятки разів поперечитував усе з виданого Вами в німецьких та англійських перекладах? Що я вже тричі відвідував Вашу країну і тричі, але щоразу по-іншому, був заскочений і захоплений нею? Що ми з Вами однолітки, а отже, швидше за все, з дитинства слухали однакову музику і таким чином у наших розмовах обов’язково виникне чимало спільних болісно-солодких тем? Ні, звісно, я не заперечую — Ви маєте повне право відмовити мені, але в такому разі Ви припуститесь однієї з найтяжчих помилок Вашого життя».

Нині я вже впевнений, що в останньому він мав цілковиту рацію. Хоч саме це речення у той момент налаштувало мене вкрай негативно і щодо нього самого, і щодо його аґресивних намірів. До того ж я уже встиг натоді сильно незлюбити саме поняття літературного портрету з його неминучими прикрасами типу «широкі штани з безліччю кишень, сережка у лівому вусі, звичка рукою відкидати назад пасмо неслухняного волосся, обдерті оранжево-чорні кеди». Я вислав йому кілька не надто оптимістичних слів у відповідь, мовляв, не знаю, як усе складеться, швидше за все не складеться ніяк. Хоч про всяк випадок чомусь повідомив номер свого телефону. Мушу визнати, його лист і справді сильно вирізнявся на тлі тих, що їх зазвичай присилають німецькі журналісти, коли запрошують на інтерв’ю. До речі, в ті часи мене вже замалим не дратувало це слово, а мій записник катастрофічно наповнювався все новими й новими обіцянками та домовленостями.

Саме тому, коли він згодом, упродовж кількох наступних місяців, нагадував про себе мейлами і — дещо рідше — дзвінками, я волів відповідати невизначено, відкладаючи нашу зустріч на потім, іноді я просто відбивався від його дедалі настирливіших переконувань. У мене залишався мій головний аргумент — восени я все ще мріяв узятися за новий роман. Отже, я відмовляв йому, посилаючись передусім на це. Тоді він вибачався і на деякий час зникав. При цьому я немов бачив, як він скрушно хитає головою і знічено розводить руками — десь там, у своєму запущеному самітницькому помешканні на Пренцлауер Берґ.

Але мій новий роман ніяк не хотів до мене приходити. У таких випадках найкраще — рішуче все навколо себе змінити. Наприкінці грудня я на кілька тижнів утік додому, а в січні 2006-го, на зворотному шляху з Франика до Берліну, записав у Вроцлаві з «Карбідо» музичний альбом. Зі словом карбід у мене найперше асоціюється нестерпна самогонка з околиць Гайсина Вінницької області. Чому саме така асоціація, Ви дізнаєтесь у третьому розділі цієї книжки. У будь-якому разі назва нашого з «Карбідо» альбому прийшла наче сама собою — «Самогон». Я подумав, що то і є новий роман, який я давав собі слово написати в Берліні. Таким чином, сам собою вже наче звільнений від головного з внутрішніх зобов’язань, у 20-х числах січня я ще на три місяці повернувся до німецької столиці. У своєму щоденникові з тих днів я занотував: «Холоднеча рухається зі сходу на захід тим самим маршрутом, але злегка випереджуючи мене». І справді — в мить, коли мій потяг виринув з вокзалу на Фрідріхштрассе, було вкрай дивно побачити з вагонного вікна цілком замерзлу, вкриту товстою кригою Шпреє. Щоправда, все це тут ні до чого.

У лютому я — трохи несподівано для себе самого — дав йому згоду, спершу мейлом, а тоді, як підтвердження, і телефоном. Наша перша зустріч з Еґоном Альтом відбулася неподалік місця, де я мешкав, так само на Штуттґартер Плятц, у кафе «Міро», яке чомусь офіційно вважається артистичним, можливо, тому, що вночі до нього раз у раз заскакують, аби трохи розслабитися, напіводягнені танцівниці з прилеглих клубів. Так от — Еґон Альт виявився не таким. Не було й тіні від того ледь екзальтованого і по-божевільному закоханого в мої писання дивака, що так виразно жестикулював з усіх без винятку мейлів, науявлюваний мною. Насправді ж Еґон Альт виявився цілком притомним, прагматичним і не без іронічної дистанції чолов’ягою, моїм, як він слушно писав, однолітком і вельми стріляним горобцем. Уже на початку нашого знайомства ми легко перейшли «на ти», після третього ж бренді з’ясувалося, що наші з ним улюблені напої знаходились би приблизно в тих самих і сусідніх з ними клітинах періодичної алкогольної системи, якщо б така існувала. Свідченням нашого зближення стало й те, що на другій годині ми купили пачку червоних ґалуазів і почали жадібно викурювати її, хоч кожен з нас узагалі-то вже покинув цю справу кілька років тому. Пригадую видобуту Еґоном Альтом з якоїсь велетенської наштанної кишені сірникову коробку з написом «Союз ветеранов Афганистана». Ця штука здавалася нам особливо смішною. Назагал же Еґон Альт носив у своїх кишенях безліч усяких абсурдних, але в той же час чомусь функціональних предметів — серед них гільзовий свисток, допотопну колоду карт з чорно-білою порнографією і косівського сирного коника. До того ж він мав із собою цілий наплечник моїх книжок — різних, виданих у різні роки і різними мовами. Кожну з них я змушений був йому підписати і кожну інакше. На третій годині нашої зустрічі з цього вийшла незла забава, для мене досить виснажлива. Того вечора ми не могли не домовитися про те, що обов’язково зробимо це. Воно мало