Читати книгу - "Холодний Яр"

Визначуєм зв’язкові пункти і напрямок кожного розвідника.

Відповідні документи кожний мав. Ми не в’язалися тим, що розвідники отримували завдання і виправлялися одночасно. Всі ті люди були вже добре знані, крім Олі, що перейшла до нас від степовиків, — за неї говорила рекомендація Житкевича. Кожний із них твердо знав, що в разі „всипки“ — мусить вмерти. Кожний був свідомий, що колиб і був здібний зрадити, попавши в руки ворога — то це його не вирятує.

Важливе завдання — розвідати настрій частин і добути безпосередні вістки з фронту. Раджу хлопцям, щоб, кому буде зручніше — вступив добровольцем до переходячої червоної частини і побувши в ній два-три дні — вивідав що треба.

Оля іронічно посміхнулася:

— Не багато довідається... Це завдання я беру на себе. Відвідаю якийсь штаб, погощу там добу...

— Це не так легко... Штабовці обережні...

— О — не журіться цим, — робота для мене знайома...

Неначе згадавши щось, дівчина усміхнулася очима і крайчиками уст якось дивно „зловіще“, а в кожному разі злорадно.

Взявши десяток козаків, відпроваджуємо з Андрієм розвідників за ліс. Оля йшла до міста Ново-Миргорода, що через нього йшов найбільшій рух частини. Пославши наперед двох козаків, щоб поглянули чи нема під лісом яких заблуканих будьоновців, іду з нею в потрібному напрямку, обговорюючи ще по дорозі справу. Була спокійна, як би йшла от-так собі, на прохід. Питаю її, як уявляє собі гостину в большевицькому штабі. Засміялася.

— Я, бачте, „дружина червоного командира, що пішов з таким чи ще там яким полком на петлюрівській фронт і не дає про себе вісти“. Хіба ж маю право попитувати за моїм коханим „оборонцем совітів“?! Може хто знає, що з тим полком і де він, бо хочу відшукати і стати добровольцем поруч свойого чоловіка. Полків я маю про запас декілька... Ну — а з такою справою — куди ж краще удатися, як не до якогось штабу?!..

Та це не все... Ваш брат, особливо військовий — свиня! (Вибачте за вираз, пане осауле!). В кожному штабі знаходиться не один охотник потішити бідну солом’яну вдовичку і хоч на якийсь час заступити їй чоловіка. І погостять гарненько, і підночувати запросять...

Засміялася знову з тією злою ноткою:

— Ваш брат скоро коло спіднички розкисає... і язика розв’язує...

Стало якось неприємно від того, що вона так „просто“ ставить справу. Не хотілося вірити, що та дивна задумана дівчина, що лякалася найменшої інтимности своїх товаришів, що вимагала без слів, щоб вони зовсім не добачали в ній жінки — так легко може „підночовувати“ з ворогами...

На краю ліса Оля витягнула із-за пазухи своєї свитки бравнінг, продула замок і винявши з магазинки набої — дбайливо перетерла їх хусткою. Те саме зробила з двома запасовими магазинками. Кажу їй, що краще б не брати із собою зброї, бо на випадок арешту, від якого можна викрутитися — револьвер може обтяжити підозріння.

— О — ні! Я без „товариша“ — ані руш! А на „випадок“ — то це-ж „пам’ятка від мойого коханого червоного командира... Подарував мені як... пращалася з ним“...

Засміялася своїм дивним сміхом, з домішкою якоїсь болючої іронії. Сама напрошувалася думка, що за жартівливими видумками — криється якась гірка правда. Набивши револьвер сховала за пазуху.

— Ну — бувайте! Я ще зайду з хлопцями попращаюся... Роспитала кубанців, де бій закінчився...

— Знаю той гайок — колись літом мріяла у ньому вертаючись з розвідки...

— Не боїтеся іти вночі сама між трупи?

— Чого?!..

Стиснула мені плече:

— Ви ж бачили Ворона і його хлопців?!.. Вони не могли інакше загинути.... Чи ж не варто піти відшукати мертвого Ворона і гаряче поцілувати його?! Не варто поклонитися їх мертвим тілам і тіням, запозичити у них духа і віри? Бувайте! За мене не турбуйтеся — я зроблю все і вернуся такою самою... живою і здорового...

Проважаю поглядом струнку постать, аж злилася з ніччю.

Уявляю собі її між сотнями ворожих і своїх трупів, саму, що вглядаєься у темряві в порубані обличчя і поза шкірою у мене біжить мороз...

-------------------------

Бриґада, як і чорнолісці „доночувала“ у лісі при вогнищах. За шляхами стежили роз’їзди.

Тільки засіріло, наш штаб з кінною сотнею та Хмара із своїми двістідвадцяттю шаблями — їдемо відвідати Чорного Ворона.

Виїхавши з ліса і перетявши шлях, їдемо навпростець полями, іду попереді з Петренком, Хмарою і Чорнотою. З нами піджилий вже кубанець-будьоновець. Був то колишній підхорунжий Таманського полку, палкий приклонник кубанських самостійників Калабуха та Рябовола, служив у білих, потім попав до червоних. Останні були молоді козаки з йогож таки станиці. Порозмовлявши з ними — Хмара залишив їх у себе із зброєю на конях.

Ще здалека, на полях кругом ліска, видно темні плями. Кубанець оповідає:

— Як напали вони спочатку, так перший полк — до половини вирубали. Приняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу... Кинулися на них два полки, що слідом йшли. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок — третий полк, балкою обскочив з тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати... Так куди там — не візьмеш! Підпустять, посічуть з тачанок, а тоді в контр-атаку. Ну, звідціль, звичайно — резерви в рух, щоб не прорвалися, — заженуть назад у лісок. З якого боку не кинуться до гайка — січуть кулемети, як би Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди... Тоді командир дивізії наказав відійти на далекій стріл і пильнуючи щоб не прорвалися — підождати на артилерію. Під’їхала... Почали валити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх, менше уже, і — в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз на них і з фронту, і з флангів — пішла рубанина. Козачня наша теж завзята, хоч комісарів червоних або Чека — любить як і ви, а от звела їх сволочь жидівська в козацькі полки, дала волю на фронті — і — „дайош Варшаву“! Кожний козак патріотом свойого полку став... А тут — горстка якась напала, наробила каші й не зробиш їм нічого!

Гордість, так би мовити, козацька заграла... Рубаються аж лоскіт іде... А я із хлопцями у роз’їзді був від лісів... Дивлюся здалека — і такий